Приснилося: ступаю я житами,
А вдалині світанком небокрай.
Перегортаю колоски руками,
Іду і йду, іду я аж за край.
Уперто йду і в долі не спитала.
Це може, врешті, самостійний крок?
Неначе небо на собі тримала
Й губилася у безлічі зірок.
До сонця йду і все поміж житами,
Безмежжя розгортаючи навпіл.
Мережиться дорога за верстами,
А скільки ще перетоптати кіл!
Я радощів хотіла відшукати,
Бо так журби багато в днях отих.
У спомині: як за ворота з хати
Лиш вітер проводжав, навіть притих.
Так і пішла назавжди від порога
З дитинства - у далекий чужий світ.
І не проста була моя дорога,
Й багато вже минуло з того літ.
Приснилося: дійшла до краю жита,
А за межею безліч бур’янів
І далина туманами сповита...
Щоб далі йти... це ж скільки треба снів!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=658079
Рубрика: Лірика
дата надходження 08.04.2016
автор: Тетяна Луківська