Минає час, летить у далечінь,
Лишаючи по собі ниций відлік.
Минає все. Лишається лиш тінь.
Бо час – то егоїст, бездушний цинік.
І все іде у прірву, в небуття,
Нічим минуле вже не повернути,
Нічому ж бо немає вороття,
Лишається пустити і забути.
Життя – моментів різних множина.
А ми живем заради тих моментів,
Бо іншого в нас виходу нема.
Складаємо картину із фрагментів.
Та іноді приходить відчуття,
Неначе, це хтось робить підлий дослід,
Від самого початку – зачаття,
До самого кінця, коли лиш послід,
Лишається з істоти, що колись,
Була в суспільстві часткою, у світі.
І все минає, все іде кудись,
Де все чуже, нечітке і розмите.
Немає звідти шляху вже назад,
Бо звідти всі закритії дороги.
Бо час – пісок, бо час – це рафінад,
І вічно чомусь буть не дає змоги.
Тому усім нам треба поспішать,
Щоб після нас лишились інші люди,
Щоб рід весь наш земний не розірвать,
Щоб разом всі тримались звідусюди.
Триматись разом треба повсякчас,
Бо ж легше соломину розламати,
Ніж всі разом соломинки за раз.
Цього дітей ми маєм научати!
Бо все минає, йде у далечінь,
І час іде, лиш відлік нам лишає.
Не йде лише зв’язок всіх поколінь,
Зв’язок людей крізь час лиш не минає…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=657863
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 07.04.2016
автор: Іванна Западенська