Наші дні горіли з ватрою у темнім лісі...
Сидів я, нагріваючи руки, свої тіні...
Зі мною свистіли дерева, світив нам Місяць,
А я шукав вихід зі світу "чотири стіни"...
А правда чи вигадка - те, що вкриває мороз?
Прийшов Довбуш, сів біля мене, сказав пару слів...
Схоже, мене врешті-решт покинув анабіоз,
Хоч я не міг ворухнутись, бо серце моє спить...
А погода! Знаєш, Іване, треба Марічку
Тут шукати, бо як знайдеш, то станеш щасливим...
Я тебе почекаю під дощем біля річки,
А ти йди... А раптом треба додому маржині?
Болить серце від того, що не вибралось звідти,
Зі світу бруду, лайки, диктатури нерівних,
Корупції... Усіх незгодних чорною мітять,
Для них кислотний дощ - з неба, в застої спить вітер...
Наші дні горіли в небі, пахнучи хвоєю,
Соплячи штилем, плачучи росами туману;
Зрештою догорали, як мости між моїми
Світами, залишаючи серед снів обману...
Марічко, а чому ти не з Іваном? Не знаєш?
А чому Михайло вас не зустрів біля броду?
Спав? Розумію. Гаразд. І тебе почекаю...
Та не знати, коли до нас прийде пані Повінь...
Упав на землю... День догорів свіжим попелом
Ялини з ватри, а їхні тіні не вернулись...
Бурхливо смарагдове небо пливло з водами,
Випиваючи пінту піни пива... Поснули...
Палали гріхи тих, хто зумів вийти із пекла,
Але вони втомлені і вже не прагнуть раю...
Вуглинки жевріли, а ватра палала... Смерклось.
Догорали мої дні... Я тебе почекаю...
06.04.16
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=657610
Рубрика: Пейзажна лірика
дата надходження 06.04.2016
автор: Systematic Age