Перев’язала рушником
Обом сватам Оксана руки.
Робила, як велів закон,
Не знала, на які йшла муки.
Мов пролісок серед снігів,
Вона в сім’ї його з’явилась,
Навколо – холодів загін,
Вона ж – добром, теплом світилась.
З зорею встаючи у рань,
Весь день в господі все крутилась.
Стать матір’ю прийшла пора,
Коли на світ благословилось.
Як найцінніший серцю скарб,
Ростила дівчинку Оксана,
Немов затиснута в тисках…
Дівча незмінно колисала.
Хоч дні й летіли навмання,
Все ж чергувались, пам’ятає.
Високе матері звання –
Для неї назва ця свята є.
Вже стала осінь на поріг,
Дівчатку хочеться сидіти,
Дізналась, що о цій порі
Малі повинні вміти діти.
Оксана й так з дитям, і так,
Обмостить, рідне, подушками –
Сама ж сідає за листа.
Тремтячими бере руками
І пише в армію про все:
І про дитя, і як кохає,
Хай службу гідно він несе.
Вкладе в конверт та все зітхає…
Він справно їй відповідав.
Листи коханого – то свято.
Та ось відчула – йде біда
(Маляті місяць йшов десятий).
Листа чекала, як завжди,
А листоноша… не приносив.
Благало серце: «Ще зажди…»
І волосину білу в косах
Теж не помітила якось,
А сонце швидко відшукало,
Коли проміння полилось.
Та сивина вже не зникала.
Проходив час, а він мовчав,
Вже й дембель – ось-ось-ось, на носі.
Оксана вийде із дівчам,
Поперед себе його носить,
Ще сподіваючись на лист,
Вийшла за двір і цього разу.
Аж глядь: за руки узялись
І йшли назустріч їй… Не зразу
І зрозуміть вона змогла,
Впізнать нарешті спромоглася:
Це він, найкращий із села,
Якому серцем віддалася.
А поряд з ним – дівча ішло,
Хоча було вже при надії…
(Тому ж листів і не було,
Тепер побачила на ділі).
Він підійшов до них обох,
Дитини доторкнувсь губами…
Оксана ждала, бачив Бог,
Що скаже: «Скучив я за вами.»
Та… не сказав нічого він,
І руки їх не роз’єднались.
Пішли до хати по траві.
На очі сльози навертались…
Зів’яла зболена душа,
В очах померкли хата, люди:
«Невже мене він залиша,
Невже ніколи мій не буде?..»
Дивились очі, мов крізь пил,
Немов присипані золою.
У скронях стукало: «Терпи!
Нове життя не за горою…»
Вдяглась Оксана у печаль
Тай повінчалась зі сльозами:
«Чи можна знову все почать?
Чому нічого не сказали?..»
Подробиць мало знаю я,
Та чи й потрібні вони, Боже?
В Оксани інша вже сім’я,
Та доля донечки тривожить.
І в нього син – орел росте.
В селі цей випадок забули.
Питання виника просте:
В Оксани сльози від цибулі
Частенько на очах блищать,
Чи від великої любові?
Як може батько залишать
Дитя, із ним одної крові?
Та час лікує рани всі.
І сльози висохли, й образи…
Сидять тепер дві жінки ці,
Що стали вдовами. Ще й разом…
Ганна Верес (Демиденко).
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=657476
Рубрика: Сюжетні, драматургічні вірші
дата надходження 05.04.2016
автор: Ганна Верес (Демиденко)