Це загадка мені чужого світу. Ввійшла у розпачі закурених троянд...
--Стривай, не рухайся! Я поцілую руку, своєї Афродіти і мадам.
Курні хати зачаділи від диму, і світ цей вічно мовчазний затих.
Аж тут заскреготало щось невміло:
"Візьми,- мовляв,- візьми її, бери.
А потім якнайшвидше полем, лісом, через болота, навіть небеса.
Тікай мерщій, аби сей світ привітний земного щастя ба не відібрав".
А я не слухав їх, не слухав, милувався, згорав в очах, в очищах на зорі.
Пробач мені, Сновиді непідвласне думки людей, що бродять по Землі.
І я віддав тебе, ба навіть не боровся, трапляється це часто у житті.
Вже інший бавиться твоїм волоссям й вустами пестить руки запашні.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=655342
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 28.03.2016
автор: Сновида