Глибокі, як небо, очі вдивляються в його душу,
Шукають скарби незнані, що втому її порушать.
Замри! Нехай нап'ється. Насититись дай їй вповні,
Нехай смакує, хай дивиться. Цілуй губи її пересохлі.
Позбав її від звичної деперсії,
Виведи токсини з її тіла,
Витягни ніж із її серця,
Розправ її вже посивілі крила,
Заший всі рани, хоч вже й не кровоточать.
Зніми петлю. І не питай, чи хоче.
Будь поруч, коли стане їй погано.
Не йди, коли повірить у незнане,
В омріяне, неждане, та жадане.
Залишся назавжди.
Бо як розіб'єш,
Уже не склеїш,
Уже не зцілиш.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=654380
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 25.03.2016
автор: Конвалія