Вона зайшла до церкви помолитись
Не приклякнула,сили вже не мала…
Як і не мала волі подивитись
Чия рука хустинку подавала.
Обтерла сльози,піт,що на чолі,
Обтерла швидко,в сумочку поклала
Шкода не можна витерти душі,
Вона б її в хустинку замотала!
Стояла жінка й згадувала все:
Як сина в інтернат колись віддала
І спогади,як леза,як ножі
Сама собі у серце їх встромляла!
Вона не мала змоги заробляти,
Потім пішла робити на «станки».
Була готова сина забирати,
Його ж усиновили вже батьки…
І після того скільки не шукала,
Усе дарма,його ніде не було!
Жіноче серце одного бажало:
Щоб долю сина горе обминуло!
А син вже виріс,порядний сім'янин,
У Бога вірить,людям помагає!
Він пам'ятає,що не рідний син,
Хоча обличчя мами не впізнає.
Пройшло багато часу із тих пір
І жінка мучиться від того,що незнає…
Як і незнає,що це рідний син
Хустинку їй у церкві простягає…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=653296
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 21.03.2016
автор: bojkiv4anka