[b][i]Я, все одно, кудись таки не встигну,
І все одно чогось не дороблю.
Та не спинюсь, аж поки серцем стихну,
Творю, руйную, мучаюсь, люблю.
Що залишила ти, моя тривога?
За мною роки, як важкі сліди.
Чогось не доробив... Чого? Для чого?
Усе боюсь не встигнути... Куди?
За роги брати нездійсненне,
І розсувати береги.
Навчи мене, сувора нене,
О доле, дай мені снаги.
Летючих мрій розчарування,
Тягар нездійснених бажань.
З моїх розірваних кайданів
Ти розсипайся, мов іржа.
І крила, рощені без неба,
Їх не зречуся, бо без них
Уже ні мрій, ні душ не треба.
Хоч, може, поруч той поріг,
І мрій уявність вибухова,
Моїх невимовлених дум,
Це не блюзнірство пустослова.
Ні, не зневіра, і не сум,
Я прагнув золота жар-птиці,
У руки, дай- но потримать.
А де ж воно? І досі сниться,
Цього волів, того бажав.
Непереможене тяжіння,
Моїх нездійсненних бажань.
Це не зловіще ворожіння,
Ні, це не розпач, і не жаль.[/i][/b]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=652375
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 17.03.2016
автор: Т.Щирий