Наречена Вишневого Саду
Покохала Сосновий Дух.
Квіт весняний під ноги падав,
Чи то сніг, що приніс біду?
Вона виросла між корінням величної Сосни, що росла в лісі у центрі галявини. Тендітна струнка Вишенька, що цієї весни вперше зацвіла ніжним цвітом. Зацвіла, і закохалася в свого сусіда та захисника – Сосну. В його ніжні зелені пагони, особливий хвойний аромат, золотаву кору, могутні гілки, струнку поставу. Так приємно було, коли від найменшого подиху вітру коханий бережно торкався її пишного цвіту…
Стою струнка в обіймах рук твоїх…
Горнуся, випромінюючи ніжність.
Коханий, навіть вітер в кронах стих,
Щоб не зламати наших душ суміжність…
Я вся – твоя, до кожного листка,
Тобі дарую кожен вигин тіла…
Наївна та закохано легка
Лише тобі зізнання шепотіла…
Так пройшло літо з його росяними ранками, щебетом птахів, щедрим сонячним промінням, неповторними вечірніми зірницями та осяйними зорепадами. Під сумні осінні дощі Сосна щось ніжне нашіптував Вишеньці, що за літо помітно підросла, зміцніла, і навіть прикрасилася червоними сережками.
Та – промайнула радісна весна,
Відколихали зорі літні зливи,
А Вишенька, весела і сумна,
Червоних ягід безліч народила,
Просякнуті коханого теплом,
Його торканням трепетним багаті,
Кохання, що весною зацвіло,
Розквітло щастям у просторій хаті.
Настала зима. Не перша зима, та якась особливо люта. Галявина, що продувалася всіма вітрами, не захищала молоду Вишеньку від тріскучого морозу, і вона відчувала, що промерзає наскрізь… Гине, просто на очах у коханого. Що більше не цвісти їй весною, бо схоже, що до наступної весни деревцю не дожити.
Хвороба, що підкралась, навісна,
Морозом лютим, диким вітром свище…
Тремтить кохана, скручена, сумна,
Гілки ламає навісний вітрище,
Тремтить кохана… В серці гОлки стріл…
Кора із льоду тіло покриває…
Сосна коханий із останніх сил
Вогонь душі над нею викресає,
Горять гілки, і стовбур вже горить,
Вогненні язики танцюють радо,
Та Вишня, що отямилась на мить,
Вже зовсім задихається – від чаду…
І тоді закоханий Сосна, щоб врятувати тендітну кохану, викресав вогню з закоханого серця, і підпалив декілька сухих гілок, і хвою довкола стовбура, і високі кущики трави довкола, та мало, мало йому здавалося вогню, він ладен був згоріти увесь, щоб тільки врятувати ту, без якої уже не мислив своє життя…
Він не помічав, що Вишеньці ставало все гірше. Різні, надто різні були Вишня та Сосна. Смола, що створювалася від багаття, давала багато чадного диму, і Вишенька задихалася від нього, оточена з усіх боків. «Ні, коханий! Я гину, гину! Загаси багаття! Мене вже ніщо не врятує. Та я хочу знати, що з тобою все буде добре, і ти згадаєш про мене тією весною, яку я вже ніколи не побачу...»
Тоді молитву прокричав Сосна:
«Прийди! Помилуй – матінко Природо!
Загину сам, якщо згорить Вона!
Усе – візьми, коханій дай свободу
Без мене (якщо треба так) цвісти,
Дай сили їй (нехай без мене) – жити!
Пройду я через морок самоти,
Аби хоч раз іще вишневі квіти
До серця, що страждає, пригорнуть…»
-О, так, тебе я чую! Як не чути?!
Збирай кохану – у далеку путь,
Бо разом вам – ніколи вже не бути.
«Дай наостанок Милій оберіг,
Дай щось таке, щоб в ній було – від мене!!!»
Затих вогонь… А вишеньку з-під ніг
Поцупив у лабета смерч шалений…
Та у відчаї Сосна не міг спинитися, відступитися, дивитися, як гине люба Вишенька. Він заволав щосили: «Матінко-Природа, допоможи, порятуй!»
Почула його волання Та, Що Володіє Магією Всього Живого. І сказала так: «Я можу вам допомогти. Та за умови, що ви ніколи не будете разом. Я заберу Вишневе Деревце до саду, де йому бути і належить. Вона забуде про тебе, і ніколи не згадає. Бо інакше з розбитим серцем ніколи не зможе знову зацвісти. Вам не бути разом. Ти – сильний. Я можу залишити тобі спогади. Але тоді ти назавжди залишишся одинаком. Або я можу дати тобі забуття. Вибирай. І – відпусти її коріння, не тримай більше». І Велична Природа засипала снігом ті гілки, що горіли, потріскуючи, ясним полум’ям.
«Я можу щось зробити, щоб захистити її, коли вона буде далеко від мене?» - тільки й спитав Сосна. «Можеш. Але ти повинен дуже захотіти. Ну, відпускай її!!! Пора!»
Біла віхола підхопила Вишневе Деревце, підняла високо вгору, і понесла понад лісом – до саду за річкою…
*********
Вишневий сад зустрів свою весну,
Від сну збудилась молоденька Вишня:
«Прийди, Коханий, спогадом – зі сну,
Твій шелест ніжний най порушить тишу,
Ту, що між нами – маревом гірким,
Неспогадами, білими сльозами…»
Весняний вітер чисті пелюстки
Підхоплює… Несе понад ярами
Сосні під ноги… Спогадом пече
І тішить душу білий шал мережний…
…Він знає, що живицею тече
Його любов – в коханій – оберегом.
З того часу Наречена Вишневого Саду кожної весни вкривається ніжним білим квітом, все чекаючи-виглядаючи свого коханого, що сниться їй довгими зимовими ночами. А, не дочекавшись, скидає на землю ніжні білі пелюстки, ніби дівочі сльози, що їх підхоплює вітер, і несе на далеку лісову галявину, вкриваючи підстилку із м’якої хвої духм’яним білим мереживом… І тоді плаче Сосна сльозами-живицею…
А коли восени шалені вітри шарпають тендітні гілочки Вишні, намагаючись зламати, на місці тріщин витікає густий прозорий сік, що так схожий на оту живицю, що колись послав оберегом закоханий Сосна своїй любій Вишеньці, як символ безсмертності кохання.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=652167
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 17.03.2016
автор: Ірина Лівобережна