Аж до живого ці слова його дістали,
Відверто Юлі він у відповідь сказав:
«Від мене всі в житті чогось чекали –
Мене ж ніхто ніколи не чекав…
Як двері відчиню в твою палату –
А ти назустріч сяєш вже мені.
Лиш тільки Ти умієш так чекати,
З тобою щастя я відчув вповні!»
Вона лиш засміялася тихенько:
«Твої я кроки завжди пізнаю.
Коли ідеш – так гепаєш міцненько!
Запам’ятала я ходу твою…»
І несподівано наважилась сказати:
«Одужати мені пообіцяй…
А я на тебе буду там чекати…
Але до мене ти не поспішай…
Подовше постарайся ти пожити.
Великим, вірю, станеш музикантом,
Весь світ, я знаю, зможеш підкорити,
Так, як Рахманінов, своїм талантом…»
«Великим музикантом вже не стану…» -
Із смутком в голосі він Юлі відказав.
Вона із жалем мовила: «Романе,
Так хочу щоб одужав ти і грав…
Щасливим неодмінно мусиш стати,
Щоб іноді молится за мене…
Що женишся, прошу пообіцяти,
Багато діточок хай буде в тебе…»
«Не треба так казати!» - він благав -
«Надію маю, ми одужаєм обоє…
Як виростем - одружимось» - сказав -
«І діти в нас з тобою будуть свої…»
Лиш усмішку сумну подарувала.
Роман надію в серці зберігав.
Уже, як звично, тихо засинала.
А він за руку довго ще тримав…
Як бандероль із ліками прибула,
Роман цю звістку стримано прийняв.
У дівчини ще криза не минула,
Тому нічого Юлі не сказав…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=649767
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 07.03.2016
автор: Finist