Спородила мати маленького сина,
Нарекла (Тихенько до церкви зносила),
Думала, на щастя і собі, і людям,
Думала, що поміч їй на старість буде.
А синок тим часом виростав, навчався,
Відслужив у війську, ось і обвінчався,
Двох синочків має (все, як і належить),
Тільки материнську душу щось бентежить.
Оте щось – зневага до неї, до хати,
Де колись він мусив з ними виростати.
Він забув, як ненька не змикала очі,
Коли він, хворенький, мучив її ночі.
Як вела до школи, а потім до вузу,
Куди ж пам’ятати отакому тузу!
Як вона чекала листи з того полку?
Якби ж вона знала, що не буде толку?
Він тепер про неї, навіть, не згадає,
А вона частіше відпочить сідає:
Сили вже підводять і безсонні ночі,
Й хочеться їй глянуть синові у очі…
Не казать нічого – заглянути в душу –
Дума мати: - Я ж бо попередить мушу,
Адже й в нього дітки, дасть Бог, постаріє,
То невже тоді аж все він зрозуміє?
Як тріпоче серце, коли в сина ранка,
Як дзвінка чекаєш ввечері і зранку,
І невістчин докір треба теж терпіти,
То хіба ж для цього мусять бути діти?
***
… Вже давно за північ – місяць ріг ховає,
Мати, ніби свічка, з кожним днем згасає.
Сивина з’явилась, покрутило руки…
- Як там мої діти? Як мої онуки?..
Ох, батьки і діти – віковічна тема –
Майже всі сімейні мають ці проблеми.
Де ж мудрості навчитись? Які мать почуття?
Адже таке коротке і одне життя…
Ганна Верес (Демиденко).
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=649664
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 07.03.2016
автор: Ганна Верес (Демиденко)