Сніжини заліпили рами нашого вікна.
І холод пробирався в дім, хоч як ми не тікали
У пледах голови ховали, руки - до тепла,
Та гріти припинив чомусь отой вогонь між нами.
Люстерко билося разів зо два, вже лихо віщувало,
Металася розпатлана в істериці вечірній.
За плечі ти хапав мене, благав спинитись в'яло -
В очах скляних читала я – коханому все рівно.
Коли ми берегами стали? Хто розлив річище?
Калюжка сліз моїх гірких у тій воді втопилась!
Не боляче, не боляче… Ще дужче, чуєш, свище?..
Якби ж ти знав, коханий мій, як нині я втомилась.
Як дім наш смутком весь проник, з тобою ми й не знали,
Бо хризантеми на вікні поникли непомітно.
Та раптом песик бідний зліг, що разом купували.
І наш улюблений камін давно живе без світла.
Лиш цій самітниці-зимі не довго зоставатись,
Бо гілочка із брунькою постукала у шибку.
Коханий, знаєш, а мені додому повертатись
Немає сил... Чия вина? Любов - мінлива квітка...
Сніжини заліпили рами нашого вікна.
І холод пробирався в дім, хоч як ми не тікали
У пледах голови ховали, руки - до тепла,
Та гріти припинив давно отой вогонь між нами.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=649452
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.03.2016
автор: Міла Росік