Цю дівчинку теж Юля звали,
На вигляд їй десь років сім було.
Великі оченята засіяли –
Здавалось, випромінюють тепло.
Цукерками обох став пригощати,
Вони як диву ласощам зраділи.
Мала спитала: «Можна більше взяти?»
А очі знову радісно горіли.
«Звичайно можна» - відповів їй щиро.
Одразу цілу прогорщу взяла!
Велика Юля глянула так мило:
«Ти теж бери!». Одну йому дала.
«Спасибі, Юлі» - він обом сказав.
«За що?» - дівчата щиро здивувались.
«Могли й не залишити…» - жартував.
Вони у відповідь нарешті засміялись.
«Погода гарна. Може погуляєм?» -
Наважився нарешті запитати.
«Мені здоров’я ще не дозволяє.
Ходити важко. Сходи не здолати…»
«А ми поїдемо» - він не прийняв відмову.
І став із сумки речі викладати:
Костюм, шкарпетки, курточку пухову.
«На чому?» - лиш змогла вона спитати.
В палату крісло інвалідне закотив,
«Карету подано!» - він радісно сказав.
Костюм їй лижний майже підходив,
Шкарпетки радісно на ноги натягав.
«Поїхали!» - в захопленні кричала,
Коли Роман у крісло посадив.
Маленька Юля їм аплодувала,
Як дівчину він в двері вивозив.
В саду так весело пташки співали,
На клумбі вже тюльпани розцвіли,
Каштани ще бутони розпускали,
Вони удвох щасливими були…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=648986
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 04.03.2016
автор: Finist