Розруха панує в душі і мене, як завжди убиває,
Розприскує ядом на чресла болючі мої,
Змією підступно мій стан щосильніш обвиває,
На очі пускає завіси сумні, димові.
Я йду по тонелю, та світла в кінці я не бачу,
Тону в цій кромешній, загнаній у пастку тьмі,
За те, що роблю я, ніколи себе не пробачу,
Та жити не можу в цій вольній до болі тюрмі.
Замолюю те, що з'їдає мене на світанку,
Та гріх цей спокутою більше вже не відпустить,
Тримаю я заздрість свою у собі, як ту полонянку,
Щоб душу свою, як найбільше занапастить...
Підступний цей гріх розриває мене на частини,
Викреслює з мого життя вірних і добрих людей,
Та світло не сходить в мені через вузькі, оббиті шпарини,
Лиш серце вискакує з моїх напівмертвих грудей...
24.01.2016 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=648648
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 03.03.2016
автор: Юлія Нова