В один із теплих березневих днів, коли сонце повернуло за полудень, Віра Степанівна, попоравши усе по господарству, присіла трішки відпочити.
-Як хороше,- подумала жінка,-весна, молодість, квіти.
Квіти...Скільки їх було у її житті. І все квіти вдячності за материнську турботу про дітей, нелегку працю педагога. Та як їй хотілося, щоб хоч раз подарував квіти чоловік.Ось так, прийшов і мовчки простяг кілька тендітних фіалок чи гвоздик.Якою б щасливою вона тоді почувалася. Але про таке залишалось лише мріяти.Ось і сьогодні пішов кудись, повернеться увечері.І, як завжди напідпитку.А нині ж тридцять років, як вони побралися.
Її невеселі роздуми перервав дзвінкий радісний дитячий сміх.Обличчя Віри Степанівни проясніло.Через сад ішла дочка, а попереду біг малий Славко.Незчулась, як онук опинився поруч.
-Візьми, бабусю, це тобі,-сказав хлопчик,- і простягнув маленький букетик підсніжників.
В очах забриніли сльози радості.Поцілувавши онука, вона обережно, з великою ніжністю притулила до обличчя цей найдорожчий подарунок.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=648586
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 03.03.2016
автор: Неоніла Гуменюк та Олег Требухівський