Розносить буря шмаття монохромні,
Які в душі зібрались нізвідкіль.
Натомість місяць, що розквіт уповні,
Жагою сушить спіймані рядки.
Вони злітають вкотре, птахи дивні,
Лишають сну дбайливо в спраглу ніч.
І мучить небо, десь блукають ливні,
Палає думка, мов пекельний німб.
Карбує вправно невгамовні строфи,
Кромсає біль свідомість без жалю.
Уже не сила навіть тихо мовить…
Не сила втримати швидкий алюр.
Слова, мов ртуть, не стукаючи в двері,
Крізь всі шпарини ллються до верхів.
Де знову Муза в стриманій манері,
Лишень вгамує хижо власну хіть.
А потім – прийде, обплете ласкаво,
Принадно гляне, доторкнеться вуст…
І раптом, встромить розігріте жало,
Мінливо зникне, мовби наяву.
21:57, 24.03.2015 рік.
Зображення: http://www.mamba.ru/ru/diary/post.phtml?user_id=570388904&post_id=287
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=648447
Рубрика: Езотерична лірика
дата надходження 02.03.2016
автор: yusey