І знову все, як в перший раз.
На мить лиш закриваю очі,
І напливає марень час.
І так щоранку і щоночі...
Я вже давно у забутті
Реальностей життя і його смутку.
А зовні - я на самоті.
І йому при зустрічі лиш подам руку.
Відвівши погляд свій униз,
Я вітаюсь, як із другом.
Він, подивившись, як колись,
Думками поцілує в губи.
І я затримуюсь на мить
Біля нього, його друзів,
Вони розкажуть декілька новин,
І ми всі разом посміємось в дружньому крузі.
Я гордо голову підніму,
Буду сміятись з усіма.
А він так тихо і покірно
Стоятиме, мов темна тьма.
Він крадькома мене зігріє
Поглядом сумних очей.
А я, не давши ні надії,
Буду прощатися тепер...
І ось я знову суну руку:
"Час іти мені. Пора!"
А він так тихо шепче "сука"
І руку боляче стиска!
Я, підійшовши трохи ближче,
Теж шепочу "відпусти"...
А він стискає руку дужче,
Очима просить: "Ні, не йди..."
А я ж горда! - вириваюсь,
Усміхаюсь і іду.
Йду! Навіть не обертаюсь.
Але ж гукне - ось це я жду.
Та він мене все не гукає...
Його й не бачила давно...
Шкода, що в мареннях ще бачу...
Його ж кохання вже пройшло...
24.06.14р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=646601
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 24.02.2016
автор: Яна Савченко