Кажуть, колись Бог щастя роздавав.
Він щедро наділив усіх і посміхнувся.
А тут до нього Україна підійшла.
- Моя ти рідна! Де ж це ти була?- забідкавсь Бог.
Моя маленька... А щастя залишилася лиш жменька.
Ну що ж тепер мені робить з тобою? А знаєш?
Наділю тебе красою!
Той дар із вдячністю Україна прийняла, і низько - низько
поклонилась.
І мов дівчина розцвіла, і на землі, мов зірка засвітилась.
І заспівали дзвінко солов' ї, в пошані хилиться калина.
Над хлібним полем журавлі й лелеченько у небо лине синє!
Тут люди - трударі живуть, що усмішками зустрічають ранки.
Молитва щира, весела пісня тут й так гарно - гарно
квітнуть вишиванки!
Та жменці щастя заздрять вороги. І нашої землі краса
їм гнітить душу.
О, не забрати, не стоптати... Ні! То Божий дар!
Про це усім я нагадати мушу.
А там, де стопчуть, - пишніше розцвіте, бо сили дасть земля.
Про це знає весь світ.
О, не забрати, не стоптати... Ні! Бо вічно квітне Божий цвіт!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=645405
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 20.02.2016
автор: Надія Башинська