ЛИСТ АННИ ЯРОСЛАВНИ КОРОЛЕВИ ФРАНЦІЇ КНЯЗЮ ЯРОСЛАВУ МУДРОМУ, БАТЬКУ…
(Монолог)
Ой, благала, батечку, та не віддавай
Ти мене за нелюба в дальній , чужий край…
(Із старовинної пісні)
Все! Зникніть, слуги. Час лишіть тіням.
Я в сутінках з минулим розмовляю.
Лечу думками кланятись батькам…
Які ж вони? Чи я їх упізнаю?
Вже двадцять літ корону тут ношу.
Від нелюба я виховала сина.
Нещасна як дружина, все ж ходжу,
Я гордо, бо французька королівна.
Твій, батьку, лист до мене завітав
З гінцем, що рідну мову вніс в палату.
Як хочу, щоб мене ти обійняв,
Мій мудрий батьку, Ярославе, князю, тату..
Запитуєш ти в мене: «Як живеш?»
Чи ж можу правду я тобі сказати?
Тут мріють лицарі взять шпагу за ефес,
Не як у нас – історію читати.
Тут войовничий дух в віках бринить.
Мій Генріх теж любив походи, січі.
Та нині наказав всім довго жить,
З хворобою в сутичці войовничій.
Нарешті буду вільна я… Одна.
Хоч звикла я за двох нести корону.
Тепер корону лілій одягне
Мій син, Філіп Вродливий , слава Богу!
Вродливим звуть, бо гарний, як і я.
Як, батьку, ти – з дитинства пам’ятаю…
Він королеву завтра в дім введе –
Теж не кохану – королі не вибирають.
Запитуєш ти, батьку, як вчинив,
Чи мудро, чи можливо зажорстоко,
Що в юності з коханим розлучив,
Забравши долю, щастя і мій спокій?
Я знаю так потрібно для Русі…
Для Києва, міцної влади князя.
Всі вороги упали твої ниць,
Бо зять –король французький, всім на заздрість.
Якби ти знав, як тяжко жити з цим,
Коли із друзів тільки заздра свита.
Єдина радість й гордість – це мій син,
І я стою, неначе з моноліту.
Ховаю сльози… Душу під замок
Я заховала в лютій самотині.
Один Господь торкавсь моїх думок,
І тільки він чув розпач мій, і стіни.
Сьогодні я вдова своїм життям,
Та королева цілої країни.
Шкодую, та нема вже вороття,
Щоб повернути юність із руїни.
Для вас найперше влада! Ви – мужі!
А жінці буть коханою найвище!
Хоч менестрелі шлють мені вірші ,
Я про кохання мріять можу лише.
Я вийшла з склепу Генріха й скажу
Своєму сину – нині вінценосцю,
Що вірність його батьку не несу,
Я дорожу життям, що є під сонцем.
Лишилось скільки? Десять років? П’ять?
Чи день, чи два? – Кохана бути хочу!
А бути королевою сердець,..
Але самотньою… – це доля нежіноча.
«Величносте!», - народ мене гука,
Й чека моєї мудрої поради.
Не зможе в мені жінку поховать
Ця королівська і жорстока влада.
Величносте!? Та хай все пропаде!
Я двадцять літ жила з старим і кволим,
Огидним, не коханим ні на мить!
Кохання є! Й любов в мені говорить!
Але гінець чека мого листа…
Та правди батьку написати я не можу.
Я – жертва, та йому допомогла
Зміцнить кордон Русі, во славу Бога.
Я напишу так: «Князю Ярослав!
Я вдячна твоїм мудрим білим скроням.
Найвищий жереб серед всіх держав
Бути у Франції царицею на троні.
Вчинив ти мудро. Вдячна я за це.
Я горда, що родину Капетінгів
Продовжить внук твій – гарний він лицем,
Душею вдався в Київських князів він.
Вам шлем коштовності у дар і син, і я,
І рукописну Біблію для храму.
Навік з тобою кров, й донька твоя,
Суть королева – Анна Ярославна!»
Ну, от і все! Хай зникнуть тіні всі!
Лети, слуга, з листом у княжий Київ.
Я буду нині вперше йти у світ
Без тягарю і примх корони лілій.
Я до кохання йтиму, до очей,
Які мені дали для злету крила.
Хоч й сотні б літ царицею була,
Жила б я марно як не полюбила.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=645052
Рубрика: Сюжетні, драматургічні вірші
дата надходження 18.02.2016
автор: Oxana Levina