[img]https://pp.vk.me/c627329/v627329226/42227/tDg_XCNQ7Vk.jpg[/img]
[i]... і настає день, коли весь твій "широкий всесвіт виняткової особистості" звужується до кількох примітивних речей та понять, які "зрозумілі лише тобі". - а більшого й не треба. Прості речі, проста картина світу, прості слова, питання та відповіді. Ось тільки всередині таке страхіття накоїлося, так дійсність перекрутилася, що, здавалося б, от-от придушить як жабу на морозі, а воно не душить. Воно звивається стрічкою навколо шиї духовної рівноваги, сипить, шкварчить, мов та пательня з містеріумом протиріч замість смальцю - і біжи собі, стрибай по тому всьому, поки п`яти не порозпухали до розмірів трьохголової собаки. І хай гризе тебе той цербер за всі боки. Прокидайся - ж бо, а може й не варто, ще грудень лишилося пережити, а там видно буде...[/i]
-------------------------------------------------------------------------------------------------
Ти це відчуваєш зараз? Як я посилаю тобі ці кляті імпульси, намагаюся наче щось сказати, за допомогою кінетичних зв`язків. Та ж бо знаю, що це все вигадки, але ж якби можна було б так, то і впівсили на хвильку отих імпульсів вистачило, щоб голова твоя на відстані кількадцяти кілометрів вибухнула від нерозуміння. Це я зараз така імпульсивна стала. А як згадати.. Та! Що з мене можна було витягти окрім декількох пудів веселощів та ще в половину того – самовпевненості. Смішно аж.
От як нап`юся горя то так і тягне написати якусь шаленість. Дай Боже щоб завжди так моглося як хотілося. Але ж хочеться зовсім не так. Хочеться щоб сьогодні так, а завтра позаяк. От як хочеться. І сиди і вгадуй – кожен день нова хвиля тих імпульсів. А вони, не поціливши туди куди треба, облітають кулю земну і назад до скроні просяться. І що вже з ними поробиш. Доводиться приймати. Тому й питання я щосезонно собі одні й ті самі ставлю. Чому я тут? Хто я, чи вже що? «Банальщина!» - заспівує тут дехто. А ти що скажеш? Та вже краще й мовчи. І голови не висовуй своєї, бо як піднімеш, то нам обидвом не жить буде. Ти ж знаєш. І я знаю.
А ще складніше закрутити, мабуть сам чорт не зможе як оце я накрутила. Ну.. вибачай, розхльобуй хоча б оцю суспензію. А то все сама да сама. Досить! Нав`язала, понавирішувала, позмішувала та поперевертала перевертнів. Тепер вони вже моєї плоті хотять. А я їм віршів поскладаю і скатертинами позастеляю перед ногами. І як випрямлюсь, як плечі свої заточу гостріше і своїх чортів дам. Хіба я не зможу? Я – ота несамовита, ота невдала пародія на твою найнеспокійнішу частку душі. А я знаю.. болить правда? Ой болить… Де б не ховалась, все-рівно знайду колись. А поки - приймай імпульси, може долетять.
-------------------------------------------------------------------------------------------------
Іноді здається що все навкруги якесь непереконливе. Хочеться стати посеред площі і закричати що є сили: «Не вірю!!! НЕ-Е-Е В-І-І-І-Р-Ю-Ю!!!» І хай забирають тоді куди хочуть. Забрали б ще крім паспорту та пожитків – думки з голови хворої, бо так же ж давлять на очі, що набігались вже. І плитка у супермаркеті не так постелена – нудить, і кава не так смакує. І повітря вже не те. Та що ж це? Дихай – не дихай, все-рівно в повні груди не виходить. І лікаря такого немає щоб оглянув і одразу – легше. Не знаю коли так трапилось, але таке ж буває, щоб раз – прокинувся – і ти вже не ти і твоє не твоє. І як заціпить.
Почалося…. метушня з кута у кут, пошуки, ходіння, сидіння лежання – на руках, на спині, на (вибачте) дупі. Дайте хоч олівця погризти чи що…
Цікава, до речі, річ. Завжди думала – передумала звідки з`являються оці жести руками, коли розмірковуєш, або думаєш про щось суттєве, обов`язково в руках має бути якась безглузда річ і сиди собі – дряпай, метушись та ніяковій разом з нею. Стримуй своє тіло щоб не накинутись на самого себе. Бували ж випадки. Але ні, не самокаліцтвом ми тут любимо займатися.. нііі не самогубством… - самобичуванням ( хіба є таке слово?) . Саможалкуванням, самозаспокоєнням та саморозпачуванням.
«Ділом займись!» - знов дехто заспівав. І то правда. А яким ділом не підкажете? Я зараз хороша у всьому гострому - ножі, виделки, приправи. Ще стусани, був час, гарно роздавала, але щось зовсім розм`якла останнім часом. Хоч бери та під голову на ніч підкладай. Хто б мене підклав під свою голову. Так щоб назавжди – там мені і місце…
-------------------------------------------------------------------------------------------------
А голова все пухне, вирує і вирує фонтанами як Медуза Горгона. «Що ж ти така бідна, Аню, - бо дурна, а чого ж дурна – бо бідна»
Щодня з сусідкою перегортала б таким чином сторінку денну біля хвіртки. Та нема вже тої сусідки давно. І хвіртки тої нема. Що ж поробиш… Життя-буття. Як роботу з «Категорії вибору» написала, так мене ця «категорія» і переслідує на кожному кроці.
Не питатиму більше «Чому?» - відповідь очевидна: «За що купила, за те й продаю!» а чи продам вже? Не сезон, та й товар не в моді. Всі ж хочуть зараз щоб солідна обгортка була така сучасна щоб нічого зайвого. Щоб от як впаде камінь гранітний з гори далекосхідної і ХВорму яку прийме то так і буде. Без втручання зайвих рук і очей. Ото можна дорожче штовхати. І плювати що то граніт. Глина то вже вся розібрана. Нема з чого ліпити.
З пелюшок треба було глиняний шмат собі придивлятись. Щоб як з`являться перші звивини одразу за ліпку взятись. « І мене щоб по полях шовкових на руках носив і масажі, дренажі, колажі з обличчям моїм пречудесним на всі стіни власного простору. А я? Що я? Я женщіна, значіт я – загадка!» Тьфу на тебе тричі!
І з такими ведуться ж. Ну ведуться же! І носять по тих полях клятих босоніж, ноги у кров роздираючи. І піддаються ліпці найгрубішій, і зайве – на смітник. А як же самоствердження? Як же твоє таке звабливе, жорстке та холодне чоловіче «Я»? Мабуть вигадка все це. Бо ж бігають недогарки і благають цієї ліпки грубої. На колінЯх благають. А що ж я зроблю як поважаю у тОбі оте чоловіче «Я»? Що ж я зроблю як воно тобі не потрібне? Не можу ж я віками уособлювати в сОбі те твоє чоловіче «Я»? Свого вродженого вистачає. На тому й конХВлікт інтересів, знаєш, будується вагомий…
-------------------------------------------------------------------------------------------------
Ну і нашо все це? Як написала б зараз правду всю, як запалила б цей вир кількома фактами з голосів головатих то понеслося б усе це, рознеслося б і по тим полям (див. вище) і по тим площам (див. ще вище) і, найголовніше, по головах тих імпульсонепроникних ( хай їм грець!) Мабуть, живого місця б до вечора не лишила.
Залишки здорового глузду, крихти розуму б розпатлались по вітру разом з каштановим волоссям, а карі оці ці, мабуть, вже б не сяяли тією таїною, про яку всі так часто кажуть ( ну й де там) . Єдине, що знаю точно ( що є то є) – посмішка ота хитра під тим незрозумілим носом була б найщирішим з усіх моїх вчинків останніх років. Бо це була б яка не яка, а правда - кисло-солодка, хрумка та пікантна. Подати серветку, чи рукавом витрешся?...
В ніч на 5 грудня 2015 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=644646
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 17.02.2016
автор: Recorder