Монах у келії своїй молився
І Бога все простить його просив
За те, що до гріха він долучився
І дівчину красиву полюбив.
Поклони бив, на образи дивився ,
І покаяння сльози лив свої,
Аби Господь над ним лиш змилостився,
Поклявся, що забуде він її…
Пройшли роки, монах уже змінився,
Чеснотами уславивсь на весь світ
І до чинів духовних дослужився,
І жив, велить як Божий заповіт.
Про дівчину, в яку він закохався,
Нічого і не знав він, і не чув,
Зустрітись з нею вже не сподівався,
Немовби назавжди її забув,
Та кожну ніч вві сні її він бачив
І на руках носив, і цілував,
А зранку каявся,щоб Бог пробачив
І за ті сни його Він не карав…
Та день приходив і монах суворий
Богоугодні справи знов творив -
То монастир освячував десь новий,
То проповіді учням говорив.
Й надіявся монах, що на тім світі
За всі його чесноти Бог воздасть,
Бач, дівчину відмовився любити,
Щоб заслужити Божу благодать.
І час настав, монах з Творцем зустрівся,
Сказав Господь, коли свій суд вершив:
- Ти від любові, сину мій, відрікся,
Я не скажу, що праведно ти жив…
Чесноти всі твої не переважать,
І все добро, яке зробить ти зміг
Того, що ти любов посмів зневажить,
Бо ж відрікатись від любові – гріх…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=643615
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 13.02.2016
автор: Артем Хвиля