Якби мене запитали, що я люблю найбільше в світі природи і краси, я б не задумуючись відповіла:
- Дерева: могутні і маленькі, покручені і рівненькі, плодоносні і дикі, поодинокі, що сплять в степах і шумлять листям на вітрі, і величезні ліси, де безкінечна кількість дубів, сосон, яворів.
Ви думаєте дерева німі?
- Ні. Вони відчувають все, як живі істоти, це дивовижно благородний світ. Ви можете зробити йому боляче, а у відповідь тільки мовчання, ви можете його спалити, а у відповідь буде тепло, ви можете з нього побудувати свою оселю, а у відповідь буде тільки добро і затишок для всієї родини, і можете посадити дерево, яке з роками дасть вам пахучий соковитий плід.
Навіть в народних традиціях і в першій книзі світу Біблії неодноразово згадується дерево. Справжній чоловік має посадити дерево, збудувати дім і виростити сина. Чи не так? А ще пригадайте заборонене дерево з Едемського саду…
Дерева садять біля могил, як символ мужності – дуб, дівочої краси – тополя. Калина, берізка, вічнозелена ялина – круглорічна окраса природи…
Пригадайте, яке дерево уособлює Україну?
- Калина.
З ким порівнюють струнку високу дівчину?
- З тополею.
Де жили Адам і Єва?
- В Едемськім саду.
Сади, сади, які ж ви гарні навесні, всі білим цвітом вкриті, як в раю, солодом там пахне й медом, і бджілки –трудівниці гудуть в ніжному суцвітті весни… У кожної людини є, напевно, улюблене дерево, яким вона милується, з якого зриває улюблений плід: яблуко, грушу, черешеньку чи вишеньку, усміхнену в сонці абрикоску чи налиту теплими вересневими вітрами сливу…
Немає в Україні ні одної хатинки без деревинки, це вже не буде українська оселя, це – пустка…
Ліс – це дім для багатьох звірів, птахів, комах, рослин. Це інший світ, поки що відділений природою від простору людини. Ми ходимо в ліс, немов в гості, чи то на прогулянку, чи назбирати грибів і малини, а сільські жителі – за хвоєю, гілочками, щоб розтопити в хатині, за корисними рослинами, на яких вони, до речі, дуже добре розуміються. Це і шишки з ялини, і звіробій, і пахуча м’ята, і високий любисток, і духмяна липа, і вбрана в червоне намисто калина, і багато інших корисних трав, які допомагають при застудах та інших хворобах. Ліс ще залишається царством природи, в ньому ще легко дихати, чути голосний пташиний щебет, а очі милуються божою благодаттю дерев.
Садіть, люди, дерева, любіть дерева, бо це – божий дарунок для нас, який залишається навіки, бо ми ними дихаємо, милуємося, куштуємо різні плоди, гріємося від їхнього тепла, робимо з нього папір, будуємо оселі, а вони у відповідь тільки мовчать, даруючи нам безмежну красу протягом всього року.
Золота осінь, чи всипана білими пелюстками весна, чи спекотне літо в тіні високих дерев, із шелестом зеленого листя в прохолоді. Неможливе життя без дерева, як і неможливе життя без землі, а коріння дерев міцно вплітається в нашу святу землю, яка теж терпить і мовчить… (Допори мовчить, а тоді як бризне вулканом і землетрусом, та людей скільки не вчи… З кожним століттям створюючи собі комфортні умови, ми руйнуємо оточуючий світ, не залишаючи нашим дітям права на щастя, жити у гармонії з природою, чистим повітрям і живою водою.)
Милі мої дерева, дякую вам за вашу гостинність в цьому світі, я дуже вас люблю, і хочу єдиного – аби кожна людина цінила те, що має поряд просто так: квіти, дерева, травичку, яка пробивається навіть крізь каміння, якщо уважно придивитися, боже сонечко, яке може влетіти у ваше вікно, візьміть його і відпустіть в божий світ царства і природи, любіть все, що вас оточує сьогодні, зараз, тепер. Бо напевне ти не знаєш, чи буде це взавтра?
Ранком йду поміж університетських воріт, бачу велику яблуню з двома низькими дуплами, що залишились після зрізування міцних старих обламаних гілок, і звідти давить в очі дим, повні дупла недопалків боляче обпікають могутнє дерево зсередини, а воно ж живе, йому боляче! Якби собі тими недопалками та до шкіри, та ні, розуміють, а як в старі дупла кидать – то розуму і душі не вистачає осмислити свій дикий вчинок. А поруч стоїть пуста прибрана двірниками сміттярка, напевно, на ній ще потрібно написати: «Недопалки – сюди!»
А восени люди йдуть біля яблуні і збирають солодкі яблучка, які дарує стара яблуня, кидаючи прямо до ніг. А пам’ятаєте пекучі недопалки в холодну зиму? І ніхто за неї не заступився, ніхто не пожалів, лиш білий сніг засипав глибокі розжарені дупла своїм холодом, і вітер затушив в’їдливий пекучий очі дим. А стара яблуня лише терпіла і мовчала, а викладач читав лекцію, дивився у вікно і ніби не помічав… Викладач-еколог! Люди, хто ми є? Коли навіть дерева кращі за нас?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=641414
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.02.2016
автор: Людочек