Падав білий лапатий сніг. Дерева гнулись від холоду, обіймаючи гілками одне одного, береза ніби шептала клену :
- Обійми хоч на мить, чуєш, замерзаю, обійми.
Небо горіло червоними смугами на горизонті, ніби оповіщало на майбут-нє: «Будуть надовго люті морози, готуйте кожухи і рукавиці. Цариця-зима прийшла, прозору кригу з вітром принесла, а сама білі-біла, мов кришталь, осіла в замку, що над лісом спав…» Вже ранок прокидався доволі пізно, втирався довгим рукавом туманів, з якого злітали пухнасті, легкі чарівно-гарні сніжинки, вони все спадали вниз, наспівуючи з вітром хуртовинні зимові пісні…
А люди все спішили, як завжди, кожен по своїх справах, хоч і холодно, хоч і зима, та в кожного свої справи, турботи, і життя не питає, не спить, воно летить і взимку, припорошене сніговими заметами і колючими вітрами.
Любаша швидко збиралась на роботу в гамірний дитячий садок, де її чекала малеча, не вміючи ще називати свою виховательку Любов Миколаївна, хто називав тьотя Люба, інші – просто Люба, а деякі дітлахи іноді не забували її ім`я, і звертались просто на Ви, та Любаша ніякого значення цьому не придавала, адже вона їх всіх любила такими, якими вони є – всі різні і особливі… Любов Миколаївна похапцем бігла на роботу, не помічаючи ні густого білого снігу, мов молоко, ні холоду, ні їдкого колючого вітру. В неї була мрія, крилата думка, яку вона давно прагнула здійснити. І от настала мить, Любов зважилась на вчинок, про який вже думала майже рік. Вчора ввечері, після роботи, вона зайшла в дитячий магазин одягу «Зоря» і придбала дитячий спортивний костюмчик синього кольору з білими смужками на кишенях, яскравими червоними трикутниками біля блискавки та ще й жилеткою, що їй дуже подобалось. Продавець, жінка літнього віку, посміхнулась і сказала :
- Дуже вигідно, коли жарко, одягнете жилетку, коли прохолодно – і жилетку і олімпійку, зручно, гарно і модно. А скільки дитині років?
- Рік, – сказала Любов.
- На етикетці вказано на два рочки, то дивіться, в мене меншого немає, беріть на виріст.
- Так, - посміхаючись, відповіла Любов Миколаївна, - мені подобається, я візьму цю річ.
І тепер Любов, тримаючи в руках пакет з костюмом, думала, як вона схо-дить в гості до брата, як побачить племінника, якому вже рік, і як зустрінеться з невісткою, якій вона була чужа, далека і нерідна… Вона так замріялась, що і незчулась, як швидко опинилася на роботі. Обтрушуючись від пухнастого снігу, зайшла до групи. Тихо. Нікого не було. Пахло малюками, молоком, і дитячим світом. Тепло розлилося по всьому тілу, зігрівши душу, змотану в думках… Вихователька зняла пальто, чобітки на низьких підборах і приготувалася до зустрічі з своїми маленькими зернятками-дітлахами, як вона їх лагідно називала. Спокійно дивилась у вікно і думала: «Племінник, я його ніколи не бачила, хоча так хотілось. Цікаво на кого він схожий? Напевно, білявий, як більшість дітей».
Зненацька рипнули двері, спочатку показались санчата, а потім маленька фігурка дитини в рожевому комбінезончику, вся припорошена снігом, дівчинка - мамина пташечка - Наталочка.
- Привіт, Наталочко, - сказала вихователька, а дівчинка у відповідь:
- Доблий ланок, - і засміялася. За Наталочкою вслід зайшла висока струнка молода жінка – Валентина.
- Доброго ранку, Любов Миколаївна!
- Доброго ранку, - відповіла вихователька і посміхнулася.
Любов Миколаївна всміхалася майже всім батькам, ніби вітаючи їх з новим днем, з новою радістю, бо в кожного в серці живе своя потаємна радість, а іноді і смуток, який розвіюється протягом дня, то вмить спливає, то забувається, але, коли дивишся на виховательку, стає на серці любо і гарно, бо віддаєш дитину до щирої люблячої людини. Все було видно по очах, по її жестах, міміці, вона сяяла добром і теплом, що в наш час, не дуже часто трапляється.
Люба жила своєю професією, кожним днем, кожною хвилиною з дітьми, з їхніми турботами і радощами, з їхніми слізками і гарними посмішками, навіть її ім`я – Любов – повністю відповідало значенню цього теплого слова.
Отже, настав час йти до сім`ї брата. Вона стурбовано забрала приготований пакунок з шафи і почала збиратися. Несподівано зайшла Катерина Іванівна – директор дитячого садка.
- Любове Миколаївно! Ви можете сьогодні залишитися і на другу половину дня, бо Лариса Михайлівна вихователь вашої спільної групи захворіла?
- Добре, - відповіла Любов Миколаївна, ставлячи свій подарунок назад до шафи.
- Дякую Вам за розуміння, - сказала директор і поспішно вийшла.
«Прийдеться сьогодні залишитися до шостої години, - подумки розмірковувала Любов Миколаївна. - Ну що ж, тим і краще, пізніше прийду – недовго прийдеться з ріднею спілкуватися, все одно я їм нецікава, як людина».
Дітлахи до третьої години спали, в спальні туманом плавала тиша і заколихувала малечу в солодкі зимові сни. Любов Миколаївна сиділа за столом і готувалася до Нового року, складала план, що і як має відбуватися, звісно спочатку повинен прийти дід Мороз, разом із Снігуронькою, гарно стукнути тричі посохом, і має загорітися ялинка. Любов Миколаївна старанно розкладала віршики для дітей, які вони повинні розповісти на Новий рік, приготувала маленьку пісеньку, яку дітлахи вивчали з музичним керівником, і почала старанно вдивлятись на міцно сплячих діток: хто ж з них повинен бути білочкою, зайчиком, хто лисичкою, яка роль кому більше підійде за новорічним сценарієм. «Ось Даша, - подумала Любов Миколаївна, глянувши на дівчинку, що міцно спала, - так схожа на білочку: маленька, тендітна, з вогненним волоссям, і вся світиться, мов сонечко, спритна і гарна, викапана білочка. А Мишко – он, як зайчик: білесенький чубчик, рум’яні щічки, і якийсь невпевнений і сором’язливий. Він буде зайчик. Ну, а лисичка – це Тетянка: оченятка зелені, чепурненька, розумненька, і якось ніби й нагадує лисичку. Що ж, буде лисичка. Вовчик? Хто ж буде вовчик? Андрійчик: швидкий, чорнявий хлопчик з великими, мов світ, очима, такими гарними, що неможливо було їх не помітити, і не можна було його забути».
Раптом хтось закрутився і заплакав, Любов Миколаївна швидко вернулась із казки в реальність, підійшла до Михайлика, погладила його по тепленькій спинці і тихенько промовила:
- Спи, Михайлику, спи, це був сон.
Михайлик відкрив очки, перевернувся на інший бік і знову засопів в солодкому дитячому сні. Вихователь пройшла повз дитячі ліжечка, поправила ковдри на малечі, і пішла далі працювати. «І цікавою ж особистістю повинен бути вихователь, - думала про себе Любов Миколаївна, - ти маєш бути дорослим, але так заглибленим в дитячий світ, щоб дітям було з тобою цікаво, весело, і разом з тим, щоб вони тебе слухали, і як це все рівномірно поєднати? У кожного свій підхід, своя праця, яка з роками досягає певної довершеності між я і ви – дитина, особистість, характер, в цілому маленька група, маленьке суспільство, життя, яке вирує із дня в день, із року в рік, змінюючи одне покоління за іншим, і змінюючи разом з тим і нас - дорослих. І скільки ми вкладаємо в їхні серця доброти, скільки й отримаємо в дорослому віці тепла і любові». Попрацювавши ще з пів години, вона сумно подивилася у вікно, обліплене снігом, а по кутках льодяною кригою, і почала будити дітей, стиха підхо-дила до хлопчиків і дівчаток, лагідно гладила по голові, відчуваючи на паль-цях їх вологе волосся, і цілуючи деяких крихіток в рожеві м’якенькі щічки. Хтось казав не хочу, не буду, хтось хутко вставав, бо взагалі не спали, а тільки лежали і про щось мріяли під час відпочинку, а деякі продовжували собі сопіти незважаючи нінащо, вихователь підходила до них, брала за ма-леньку ручку і казала:
- Треба прокидатися! Час вже вставати, маленькі соньки…
Діти починали одягатися, підходила на допомогу нянечка Людмила Василівна – молода чорнява дівчина, з яскраво блакитними очима, худенька, височенька, в білому халаті, який був накинутий на сіре в’язане плаття, яке їй дуже личило.
Деякі дітки могли одягатися самі, а так – майже всіх треба було самому приводити до ладу. Хто замість своїх панчіх одягав чужі, хтось футболку навиворіт, дехто плакав спросоння, що не виходить – та нічого, такий гармидер тривав недовго, і скоро всі причепурені, сиділи вже за столиками, і чекали на молоко з рогаликами. Такі смішні, всі в слинявчиках, з білими вусами від молока, з смачним пухким рогаликом в руках, полуднювали разом з вихователькою та нянечкою веселі дітлахи. Потім няня Людмила Василівна стала старанно прибирати після дітей, відносячи посуд на кухню і витираючи крихти зі столиків, а Любов Миколаївна почала готувати групу до малювання.
Роздала діткам кольорові олівці, папір і лагідно промовила :
- Дітки, сьогодні ми з вами будемо малювати новорічну ялинку. Підніміть ручки в кого вдома вже стоїть ялинка в яскравих гірляндах і різнокольорових іграшках.
Всі дітки швидко підняли ручки і тільки одна Марійка викрикнула:
- А в мене ще немає! Але сьогодні тато обіцяв купити.
- Ну, от і добре Марійко, - заспокоїла дівчинку вихователь. - Ви всі бачили новорічну ялинку в нашому залі, де буде відбуватися свято. Дітки, а ви знаєте, що ялинка в нас штучна, тобто не з лісу, але як справжня, така ж зелена, пухнаста і висока. Бо жаль деревинку зрубувати, нехай краще росте, радує нас своєю красою, вкрита вся білим снігом, мов наречена, чи не так?
- Так! - весело прокричали малята.
- От намалюйте, будь ласка, ялинку, прикрашену різнокольоровою пухнастою мішурою, з круглими великими блискучими шарами, в сяянні гірлянд і серпантину.
Діти малювали. «День майже завершувався, залишалась лише вечеря, прогулянка на вулиці, яка сьогодні замінялась іграми в групі, бо було занадто холодно, і все – можеш, Любове, йти по своїх справах», - думала про себе Любов, але чим менше залишалось часу, тим ставало якось моторошно, сумно і неспокійно… Та коли батьки почали забирати дітей додому, настрій Любові поліпшився, від розмови з батьками, від щирої посмішки і подяки батьків за своїх дітей, і за тепле прощання кожної дитини з вихователем.
Коли Любаша вийшла з садочка було темно, холодно, та вона поспішала і думала, може станеться диво, і мене приймуть за свою, як особистість, як сестру…
Йти було недалеко, через пів години, Люба стояла у рідного будинку, де прожила двадцять років, і з якого пішла, лишивши свій подих в непорушних тихих стінах двокімнатної квартири. Подивилась на знайомі вікна, там висіли ті самі жовті лапаті штори з розмальованими квітами весни, ніжно переливаючись вечірньому сяянні кімнати. Зайшла до під`їзду, там нічого не змінилось, як завше відкрити поштова скринька, високо наклеєне оголошення біля ліфту:
- Чисто не там, де прибирають, а там де – де не смітять!
Прочитала і посміхнулась. «Не правда, прибирати теж потрібно», – поду-мала про себе Люба. Подзвонила в двері, хтось подивився в глазок, запла-кало дитя, миттю погасло світло в проймах дверей, і настала тиша. Любов почекала, постукала, потім подзвонила до сусіда Миколи Степановича, він відкрив:
- О! Любо, доброго вечора, ти в гості до брата! Давненько не бачилися?
- Так, але їх не має вдома, передайте, будь ласка, моєму племіннику подарунок, - і мило протягнула синій пакет, на якому весело грало привітання всіх з Новим роком.
- Добре, - посміхнувся бувший сусід Любові, і запитав:
- А як ти?
- Працюю вихователем в дитячому садочку.
- Подобається?
- Дуже, - поспіхом відповіла Люба.
- Дякую Вам, Микола Степанович, пробачте, але мені треба йти, не буду Вам заважати.
- Та ти мені не заважаєш, можна й поспілкуватися, давно не бачились.
Але раптом сусід почухав потилицю:
- Зараз футбол, хочеш заходь, почекаєш на своїх, чаю поп`єш, зігрієшся, подивишся зі мною футбол, Динамо – Шахтар грають. Ти за кого?
- За Динамо, - відповіла Люба.
- Молодець, я теж! – гучно промовив сусід. - Ну, то що, зайдеш?
- Та ні, я піду.
- Ну, як знаєш, моє діло маленьке, запропонувати, а тобі – вибирати.
- До побачення, - мовила Любаша.
- До побачення, - просяяв сусід і закрив двері.
Люба пішла. Вона йшла назад довго, та сама дорога, та інші кроки. «Так я Вас розумію, - думала вона. - Ви – багаті бізнесмени, а хто для Вас я – простолюдка, із звичайною професією вихователь? Ви мене цураєтесь – і не впускаєте, ну що ж таке життя, може, ви думали, що я прийшла за допомогою…»
Сльози вмивали й так мокре обличчя від снігу і вітру, серце вилітало з грудей - Чужа, пуста, і нерівня! Нехай! Багато на світі інших людей, простих, з середніми статками, але з відкритою душею до світу і до ближнього. «Коли тебе не сприймають, як особистість, облиш цих людей, хай живуть своїм життям, йди вперед, і даруй добро і тепло іншим», – думала про себе Люба, крокуючи темними вулицями свого рідного міста. Подекуди жовті ліхтарі навколо центральних вулиць осяювали дорогу додому – в маленьку, теплу кімнату гуртожитку, де на неї чекав котик Муся – вірний, надійний друг. Вечеряти не хотілося, налила Мусі молока, попила чаю з лимоном, і лягла спати, взявши Мусю під теплу ковдру. Котику було жарко, він висунув спочатку голову, а потім, вирвавшись із теплих обіймів хазяйки, ліг їй біля ніг. Все тіло здригалася від гарячих сліз болю, пустоти і незрозумілості: «За що??»
Через два дні мати Люби повернула подарунок від брата зі словами:
- Не підійшло, маленьке.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=641230
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 04.02.2016
автор: Людочек