Спадає листя, зеленіє поле,
Озимі піднялися на вершок.
Ми ідемо, завітрені обоє
Пожовклим листям, єдністю думок
Та мовчимо, хоч вже серця зболіли
І хочеться сказати: «Стій, не йди!
Які внесла в стосунки наші зміни
Жадана зустріч, коли їдеш ти?»
Ми ідемо, задумливі, як небо,
Заходить сонце, давить гіркота,
В душі кричу я: «Їхати не треба!»
А ти вже кажеш: «Їхати пора…»
Опали руки, ніби вербне гілля.
Нестерпний потяг свиснув в котрий раз.
Я не сказав: «Люблю тебе я, рідна»,
Ти не сказала: «Лину без образ».
Ліхтарик зник останнього вагону,
Упало небо чорнотою вниз.
І змучений нестерпною пихою,
Спішу я потягу, як тінь, напереріз.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=640707
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.02.2016
автор: Г. Король