«Отак німота запалила
Велику хату.І сім’ю,
Сім’ю слов’ян роз’єдинила
І тихо, тихо упустила
Усобищ лютую змію».
Тарас Шевченко.
Дурили нас: «Кудись йдемо...»
Що вже –
«Вельможні і багаті...».
І не узріли, як ярмо
оті погоничі пархаті
вдягли
на шиї ваші кляті.
Й на наші, з вами, заодно!
Наразі ж - «маєм те, що маєм».
Все НАШЕ -
«Прахом поросло».
В кишенях злодіїв осіло.
А ми - як теє чересло.
Куди штовхнуть - то там і сіло.
То ви вже маєте усе,
продавши
нас за ті «доляри»?
Наразі вас те не спасе!
Бо вже нависли чорні хмари.
І бачу я
тюремні нари,
що вам історія несе.
О, недолугі і блудливі!
Збагніть – багато нас лежить
по цвинтарях.
А ви ще живі?
То – тимчасово. Час злетить...
І враз - зупиниться на мить
по ваші душі полохливі.
І вас вже скоро однесуть
без каяття і жалю.
Знаю,
що час спливе, роки пройдуть...
І знову в нашім ріднім краї
людськеє щастє засіяє.
А вас – навіки проклянуть!
За те, панове- «демократи»,
що до вовків –
по вовчі вили,
народ продавши супостатам.
Чужим богам
лоби молили
і нас цькували
брат на брата.
По вашій милості
і смерть,
і муки,
і всі страждання маєм
доти,
доки новії кармелюки
нас не очистять від підлоти,
узявши в руки
га-а-арні ДРЮКИ!
1996 рік.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=639675
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 29.01.2016
автор: Rateo