Тихенький край, з калини і барвінку,
Мета царів і мрія королів.
А наш народ не вимер, наче інки,
Не відцурався рідної землі.
Стояли міцно. Землі – неозорі,
Від териконів – до високих гір.
Не всі втекли далеко, аж за море.
Не всіх загнали в крижаний Сибір.
Трава росла між сірими хрестами,
Лягали сім’ї під один горбок.
А дітвора тягнулася до мами,
Просила українських казочок.
І дивувались вороги-сусіди,
Слова котились, як отруйна ртуть:
«Вогнем косили, не давали хліба,
А ти диви – ростуть собі й ростуть!..»
Пройшли віки. Вернувся чорний вітер.
Летять снаряди, кача знов пливе…
Погляньте: за вікном сміються діти.
А значить, наш народ іще живе.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=638897
Рубрика: Воєнна лірика
дата надходження 26.01.2016
автор: nataliya20