Вистава "Засідання ВЕРХОВНА РАДА" від 26.01.2016
Кажуть, що коли студенти та кадети помирали під Крутами, в стінах Центральної Ради відбувалися неймовірно важливі дебати: вирішували якої ширини будуть шаровари у січових стрільців. Треба визнати, що спадковість такого перфоменсу має стійкий характер в написані сценарію майже в усіх виставах безумовно талановитих можновладців на протязі останніх десятиліть в Театрі Абсурду, який регулярно дає вистави під постійною назвою "Засідання Верховної Ради".
Треба бути справедливими: зараз творчий колектив Театру не можна вже називати "Верховна Зрада", бо кожний, майже кожний, із артистів р'яно проголошує свою любов до Директора Театру, тобто - до Неньки-України. Але при цьому весь час присутня завуальована фронда, яка проявляється в майстерних проходах по сцені, вибачте: по залу, спиною до режисера, вибачте: до спікера, це тепер так називається; у вільних походеньках до буфету та довгим перекурам в туалеті; у довгих розмовах по мобілкам та недбалому читанні непрофесійної літератури під час промов окремих акторів монологів на захист тих чи інших інтересів у позатеатральному житті.
Дехто говорить, що на жаль завжди не вся трупа задіяна під час вистав. І з цим слід погодитися: прикро, бо в такому випадку палітра самостійного життя героїв на сцені явно скорочується. Театральна трупа, кажуть, має 330 акторів, враховуючи неосновних 226, але в залі дійсно часто беруть участь у виставі менше. І це при тому, що інколи, слід сказати, і бувають міцні психологічні розрядки, коли раптом відбувається бійка між учасниками вистави, яка, як правило, не передбачена загальною постановкою, але майстерно поставлена одним із акторів.
Часто-густо актори умудряються виконувати одноразово багато ролей - іде змагання між тими, хто встигне максимально більше виконати так зване "кнопкодавство", але це вже настільки стало рутиною дією, що навіть театральні критики (їх називають ще : журналісти) все менше і менше звертають на це увагу.
Охопити весь спектр театральної вистави сьогодні неможливо. Точно так, як це неможливо було і раніше. Але в сьогоднішній виставі був свій лоск: по ходу п'єси необхідно було заборонити виконувати пакет монологів (це називається в цьому колі: закони), які були прийняти раніше. Такий прийом виконується не завжди, але він є дійовим: спочатку пишуться монологи, знаючи, що там, у майбутніх виставах їх треба буде знімати, що точно дає можливість особливо талановито показати суть театральної постановки.
Не можна не зупинитися на окремих видатних акторах.
На шпальтах Фейсбуку вже писалося про те, що Україна має когорту артистів, які претендують на Оскара, навіть рубрика була: на інвалідних колясках і без них, але вказаними героями не закінчується політична міць нашої держави. Можна навіть виділити окремі рубрики для того, щоб показати високу естетичну (напевно краще: політичну) гру видатних лицедіїв.
Так, наприклад , в рубриці "Метаморфози" можна розглянути Коханця-Героя, який справно та наполегливо довгий час перетворюється в антиКоханця-антиГероя, а потім миттєво, за одну ніч, повертається в Героя-Рятувальника і вимагає головну роль в Оркестрі.
До речі: ледве не був забутий Оркестр, який супроводжує гру Основного колективу.
По-перше, він весь час прагне стати вищим за Основний колектив, для чого його Диригент (тут його називають чомусь Прем'єр-міністр) використовує найрізноманітніші засоби - від нападок на пересічних громадян та прагнення отримати кулю в лоб і до подвійної гри "трохи вашим - все інше мені".
По-друге: як правило між грою Основного складу театру та Оркестром існує дисонанс, хоча інколи вони і знаходять спільну мову у своїх репризах стосовно повноважного представника Неньки-України, який за старою звичкою Європи називається Президент.
По-третє: в Оркестрі широко використовуються засоби, які характерні для всього Театру Абсурду, а саме:
- забування необхідності дати звіт за свою творчу діяльність;
- широке використання при необхідності все ж таки дати такий звіт другорядних чи навіть третьорядних акторів;
- мовчання на звинувачення різноманітних критиків чи опонентів у творчості;
- використання прийому "Ти - сам дурень!";
- загроза хлопнути дверима так, що вся театральна постановка розвалиться;
- тощо.
Критичний розгляд цієї вистави, як і попередніх, можна продовжувати в багатьох аспектах, але слід підкреслити, що така довга історія існування самого Театру будується на використанні перевірених часом лозунгах: "В усьому винні попередники!", "Дайте владу молодим, але їх треба вчити, тому старі кадри необхідні!", "От коли ми прийдемо до влади...", "Моїх учнів слід придушити!" і так далі.
І нічого дивного нема в тому, що зараз Герой-Рятівник, (ви пам'ятаєте яку роль він грав нещодавно?) кричить своїм громоподібним надсадним та безпардонним голосом: "Дайте мені владу і я вам покажу!" Мимоволі хочеться продовжити: "...Кузькину мать!"
26.01.2016
Диванний критик
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=638811
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.01.2016
автор: Левчишин Віктор