Я люблю те, що ліс - за річкою
і що видно синь гір з вікна.
Що колише п"янкою тишею,
захопившись стрімкою вишею,
вітер сни мої: "Гой-да-да."
Що тривожно пугач погукує,
знов торкнувши шершавих крил
ночі зимньої. Скрик закутує
в м"якоть місяця і позиркує
чи не барвиться неба схил.
Так люблю, що зітхнувши зорі
гублять мрію в долоню. Ось
промахнулись й, мов кола в морі,
всі бажання ті неозорі
в душу плюхнули спритно: "Бовсь!"
І що в"ється стежина стрімко,
норовливістю манить, зве.
Вітроломами страшить взимку,
бадьорить дух підйомом дзвінко
й непомітно весь страх краде.
Я люблю, що завжди шістнадцять
у цих стінах. Хай скільки літ
твої мандри по світу стратять
і уламками серця сплатять, -
тут щоранку ТВІЙ сонця схід!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=638345
Рубрика: Лірика
дата надходження 24.01.2016
автор: Мар’я Гафінець