10. ЧЕТВЕРТЕ ЖИТТЯ. Криза
23.01.2016* 18:30
Весна 1978 року пройшла напрочуд спокійно і навіть врівноважено - мати дозволила мені пожити у неї декілька місяців, Лишенько ретельно готувала всі документи для захисту дисертації, ми підчищали ілюстративний матеріал - то працюючи у Лишенько дома, то в майстерні БЯКа. Я регулярно їздив до Українки до доньки та сина. Окрім цього я вів аж дві дитячі студії образотворчого мистецтва - одну в Українці, іншу - в стінах Інституту. В Українці студія була маленька, інколи максимум 10 (звичайно 5-6) дітей приходило, а в інституті максимум був 45 (звичайно 20-25) дітей від 5 та до 12 років. В Українці для цього було приміщення в Клубі, були мольберти, в інституті ми займалися в Актовому залі, малювали "на колінах" в альбомах, патронатом у нас було жіноцтво інституту, яке і запропонувало мені у свій час зробити таку студію. Для викладача в такий студії повинно бути не більше 10 дітей, бо інакше нема часу на ретельну роботу з кожною дитиною, але я умудрявся справлятися. Ми регулярно робили виставки робіт в Інституту, ходили малювати на природі - я досі час від часу переглядаю фотокартки та проспекти виставок, а декілька місяців назад зустрів в Мережі згадку про себе: моя учениця шукала для своєї доньки подібного до мене і навіть схвальні слова сказала про мене.
А ще у мене налагодилися стосунки із старшими доньками, ми зустрічалися, хоча я і не наважувався ходити до них в Республіканську художню школу, де вони навчалися.
І раптом все підірвалося.
Здається, що це був кінець квітня - ми не бачилися суботу та неділю, бо Лишенько сказала, що із Тбілісі прилетіла її старша сестра, а коли у понеділок я зайшов за нею під час обіду (ми повадилися ходити на комплексні обіди до ресторану "Лейпциг" - тоді це було дуже дешево) і побачив її, то здивувався: вона була закутана в гарну рожеву хустинку (зазвичай любила ходити з непокритою головою), обличчя мала напудрене і, що особливо мене приголомшило, мала темні окуляри.
- Що трапилося?
Мовчала. Мовчки пройшли по Володимирській від Інституту до ресторану, мовчки поїли, а потім я провів її у скверик Золотих Воріт.
- Що трапилося? Зніми, будь ласка окуляри!
Зняла. І я вжахнувся: під очима синяки, на обличчі припудрені подряпані, а в очах сльози.
- Розказуй! Хто це зробив?
- Сестри.
- Чому?
- Вимагали, щоб я порвала з тобою, адже дисертація майже закінчена. Я відмовилася.
- І тільки за це побили?
- Ні. Я сказала, що вагітна.
- Що? - я не витримав і вскочив: як можна підняти руку на вагітну жінку?
- Та ти не бійся, я не прагну...
- Я радий, що ти вагітна. Ти же знаєш моє ставлення до дітей. Все! Тепер все міняється! Тепер я відповідаю за тебе! То вони за це тебе били теж?
- Кричали чи не хочу я вийти ще за тебе заміж. Я сказала, що не я це вирішую, а ти, але якщо ти скажеш... одним словом, дитині потрібен батько. Тоді вони почали кричати, що ти хочеш заграбастати нашу квартиру.... І біли.
- Заспокойся.
- А як же дисертація?
- Ти сильна. Все буде паралельно. Я поряд.
- Ой, лишенько! От я попала в халепу! Дякую тобі за підтримку. Я взяла два дні за свій рахунок, то зараз піду додому. Не турбуйся. Мені дуже важливо було знати твоє відношення. Мені треба подумати. Проведи до Хрещатику. Добре? Трохи запізнишся з перерви, Тамара (це моя шефиня) простить. І ще: вони щось задумали проти тебе. Прошу: будь уважний, бо можуть бути провокації. Говорили про те, що треба підняти старі зв'язки, а це - слідчі, прокурори, міліція... Будь уважний!
Пам'ятаю, що тоді я вперше відчув омерзіння до людин. Це прочуття було нове для мене, я перекатував його в собі не знаючи, що попереду в моєму житті воно ще буде зустрічатися.
Через два дні Лишенько прийшла на роботу. Коли ми йшли на обід, вона сказала:
- Я поставила вимогу. Молодша виганяє свої квартирантів, ми з тобою будемо в її однокімнатній гостинці. Треба почекати декілька тижнів. Давай зробимо паузу. Добре? Але май на увазі, вони щось проти тебе запустили.
Через два тижні мене викликали на партбюро: поступила заява від сестер Лишенько, що я є розпусник, що я покинув двох жінок з дітьми, що я маю намір захопити їх квартиру...
Все це для мене було повною несподіванкою. Але найбільшою було те, що мені говорили на партбюро інституту. Особливо витонченим було те, що спеціальні емісари від партбюро зустрічалися з моїми бувшими дружинами. Мене жах перекрутив, коли про це сказали, бо я уявив скільки болі цим жінкам завдав сам візит цих емісарів.
- Ти що, думаєш, що ми святі? Але ми все робимо тихо, без демонстрації. А ти демонстративно шашлі завів!
- Ми добре знаємо хто вона така! Вагітна? То зробить аборт! Теж мені цяця!
- Партія вимагає чистоту в усьому! Член партії не має справи з гулящими жінками!
І в такому дусі. І це були наші колеги по інституту.
Далі були партзбори, на яких для мене зовсім несподівано все жіноцтво встало на мій захист, але воно було в меншості. Виключили із партії. При цьому порадили подати апеляцію. Я, дурень, зробив це і потрапив таким чином на розгляд мого питання в спеціальному осередку при райкомі партії по моралі. Коли я прийшов на це засідання і побачив старперів - божих кульбабок, але загартованих партійців, які смакували мою ситуацію, розказували мені про те, хто я такий і що треба зі мною робити, які патякали про високі моралі і від яких мені було гидко та соромно, навіть за те, що я стою перед ними, то все це примусило мене дивитися на ситуацію іншими очима, бо я зрозумів, що моя гуманність при будь-яких умовах вища за їхню.
І це тягнулося рік, хоча мені зразу сказали: "Ховай дисертацію. Не захистиш!"
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=638249
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 24.01.2016
автор: Левчишин Віктор