Дощ не кропив, а нищив білий світ,
Бурунили води брудні потоки.
Змітали все, зривали геть граніт,-
Стихія нам дає складні уроки.
Несли й мене, утоплену в струмках,
Серденько в грудях холодом стискалось...
Відсутність волі, будь- яких бажань,
Як мокре те курча, не опиралась.
Ця дика злива нині – вже краса,
І навіть грім нехай не замовкає.
Я слухаю вас, божі небеса,
Мій біль згасає, воля воскресає.
Летить, гримить розбурхана яса,
Штовхаючи чимдуж в свою нірвану...
Омита й звільнена від мене вся,
Співає небу і душа осанну.
Минуло нице, що в нутрі було,
Забилось серце, мов мала пташина.
З промінням сонця все враз ожило,
Спинився плач природи, як дитини…
І виросла, й зміцніла знову я,
Ввібравши дух сполоканої сині.
І подих свіжий -- дихає земля –
Не був уже незатишно осінній…
20 січня 2016
(с) Валентина Гуменюк
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=637336
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 20.01.2016
автор: палома