В конвульсії здригаються всі нерви,
Під струмом чорніють всі клітини...
Біла квітка десь там ще майорить,
А тобі байдуже вже,
Що там вона біліє.
Ти не сюди ідеш -
Ти звідси просто втікаєш,
І просиш:"Боже, поможи,
Або до себе мене одного"
Великий натовп люду:
Всі боляче реагують
На вигуки чи доторки руки.
У всіх широко розкриті очі.
Від жаху всі стоять, немов німі,
А ти вперед ідеш поміж ними,
Поглядом вбираєш їх гріхи,
Рукою торкаєшся її руки,
Падаєш перед Богом на коліна:
"Не забирай її. Прости усі
Її гріхи. Мене візьми...
Її лиши, нехай ще тут побуде"
Гострі, гострі леза і мечі,
У сконі чути останні слова:
"Кохання моє, білу квітку
На щастя... на щастя собі забери"
В конвульсії здригнулися всі нерви,
Померли всі живі клітини,
На видноколі зазеленіли всі рослини,
А поміж ними
Квіточка біліє -
Це почуття чистої любові,
Це почуття щирої Людини!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=637208
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 20.01.2016
автор: Окса555