Як добре було у роки без турбот - у дитинстві!
Ми бігали, наче комети в траві босоніж,
Складали гербарії з жовто-осіннього листя,
Зривали квітки на віночки серед бездоріж.
І сонце яскраве промінням нам пестило очі,
Сплітались дитячі смішинки в веселий танок.
Врізалися ноги в траву у росі, як грибочки
І листя – то гроші були ще для нас, діточок.
Так сонце сіяло, лягало промінням на щоки,
Веснянки руді переливами бились у грі.
А зараз ми – інші, минають дитинства вже роки,
Не ті ми тепер, наче зовсім вже стали старі.
Не хочеться бігати, пам’ять сповита склерозом,
Все тіло болить, швидко втома в полон вже бере.
Не тішимось снігу ми першому, льоду й морозу,
Й веснянки зникають, обличчя лиш зморшка дере.
І руки не ті, не беруться в танок переплетів,
Хоч хочуть серця той дитячий танок повернуть,
Тепер ми живемо від ницих падінь і до злетів,
Від злетів високих до ницих падінь – життя суть.
А очі все дивляться в небо і сонця чекають,
Ще мають надію: воно їм дитинство верне!
Всі люди в житті все не те лиш за щастя приймають,
Бо щастя – дитинство, примарне й таке мізерне.
Так швидко минає, бо щастя життя не замінить,
Життя має правила, має закони і роль.
А щастя – лиш свято, що сон наш на мить уповільнить,
І знову піде, залишивши життю під контроль.
Життя – сірі будні, а щастя – святкові моменти,
І спомин про них – щось незаймане, суто святе.
Життя ж – це падіння низькі і високії злети,
Що все ще триває і спомини нам замете.
І пам’ять вже стерта, немає чого цінувати,
Минає життя, промайнули дитинства роки.
Так шкода, що треба дитинство уже полишати,
І йти в далечінь від гнізда, від родини й батьків.
Вже ніч замість дня, дні же ночі тепер заміняють,
Зникає наш сон, бо роботі немає кінця.
Та стомлені руки усе ще танок пам’ятають,
І сонячний блиск від проміння на схилі лиця.
Як сумно, що цього не можна уже повернути,
Дитинство вже втрачено, віват доросле життя!
Та все ще не може та пам’ять з незвички забути,
Як добре було відчувати себе ще дитям…
Лишивши всі страхи і мрії давно за плечима,
І плюшевих іграшок, пилом припалих в кутку,
Лиш смутно дивлюсь я блакитними вгору очима,
І згадую, як же жилось колись ще малюку.
А зараз волосся вже вітер моє розвіває,
Що хвилями плечі вкриває, як море-ріка.
І в грудях вже випнутих серденько так калатає,
Згадавши лиш подумки світлі дитячі літа.
Вуста вже не маминих ніжних цілунків чекають,
І тіло чужих вже чекає обіймів і рук.
Усе, що було, раптом б’ється, назавжди зникає,
Життя все міняє, як хоче, приносячи мук.
І, наче радію, доросла ж бо вже, не дитина!
Та шкода розбити лялькову хатинку ущент.
Розважлива, все ще весела і добра, наївна,
Та це лиш на мить, лиш на ниций мізерний момент.
Життя залишається, щастя ж повільно втікає,
Одні лише будні, а свят не лишився і мент.
Дитинство – найкраща пора у житті – вже минає,
Лишилось мені вже звести лиш йому монумент…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=636241
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 16.01.2016
автор: Іванна Западенська