Знаєте, в такі моменти в фільмах повинна звучати нервова музика... Горіти всі тривожні лампочки... Вмикатись реклама, врешті-решт. Здається, саме під час цієї паузи герої й вирішують, що робити далі. У Аліси часу на роздуми не залишалось. В голові лунало тільки декілька питань: "ЩО РОБИТИ?ЦЕ ТОЧНО ВІН?І КУДИ БІГТИ?" Пульс карколомно відстукував в грудній клітці і гучним відлунням віддавав у скроню. Та в це просто неможливо повірити. Переді мною - мій начальник. Так, так. Саме той, вже тепер колишній начальник, кабінет якого ми рознесли напередодні. Язик заплітався. Очі були, певно по гривні. Добре, що в руках були хоч якісь речі. Здається, саме вони й тримали зараз бодай якусь рівновагу, щоб не луснутись на землю. І що тепер робити? Як взагалі так сталось, що він тут? Це якась підстава! Може, Стас все знав і вирішив над нами покепкувати. Боже, як же соромно. Щоки палають. Думки рояться. Може, сісти в машину, педальку газу в підлогу і все... Мене тут ніхто не бачив. Дура! Машина ж не моя. Та й з мене такий собі Шумахер. До найближчого стовпа. Що ж робити? Може, є ще якийсь шанс залишитись непомітною. Але як? Чкурнути до будинку швидко не вдасться. Блін... Shit happens. Напевно, треба якось поздороватись. І хутчіш до Славки. Вона - голова. Щось вигадає. А раптом тут в темряві, він мене не впізнає? І все буде добре. Може, він просто проїжджав повз, і вирішив просто із ввічливості сказати "Привіт" і зараз зникне так само раптово, як і з'явився... Так, все, зібрались... Думкам в голові не суджено було дійти до якогось логічного порядку. Мій внутрішній монолог перервав Стас.
- Аліс, знайомся, це - Женька! Мій шкільний і інститутський товариш. Дуже поважна людина...
Ви коли-небудь чули, як із гучним тріском б'ється скло? І його частки спадають вниз на асфальт. А потім хтось потужною і грубою підошвою топче їх останки на землі.Саме такий звук зараз лунав в моїй голові. Викрито! Тепер непоміченою буде вислизнути надто тяжко.
-Доброго вечора, - з напруженою і натягнутою посмішкою сказала я... Ну все, зараз почнеться...
- Доброго, Алісо! - парубок просто протягнув руку.
Стоп! В черговий раз програма в моїй, і без того перенапруженій за останні дні, голові дала збій. він мене не впізнав? Чи вдає із себе хорошого? Чи що це взагалі таке?
Доки я роздумувала, все-одно потрібно було подати йому руку. Оскільки, в одній в мене був пакет, а в іншій телефон - я почала якось незграбно перекладувати все, щоб вивільнити хоча б одну кінцівку. Звичайно, все це призвело до того, що випустила пакунок. Навіть гірше. Він банально розірвався. Ну, дійсно. Що ще б могло зі мною трапитись. Речі повисипались. А я стояла і дивилась на це все. І не розуміла, що мені робити, що зараз більше на часі - лазити збирати всякі наїдки, чи рукостискання з колишнім шефом. Вирішила спинитись на першому варіанті.
Добре, що Стас вирішив допомогти.
- Буває, сказав хлопець. Добре, хоч нічого не розбилось. Давай, я візьму новий пакунок в будинку. А ви тут позбирайте поки все. Ох же і набрали ви всього, дівчатка. Не дивно, що пакет не витримав. Я миттю. Жень, допоможи, дівчині. І дивись, щоб із нею тут ще чого не трапилось. А то в неї і так якісь проблеми останнім часом. До речі, Алісо, за тобою ще історія, що там із вами з Славкою, трапилось? - докричав Стас, вже забігаючи в двір.
Ось цей момент. Момент напруги в повітрі. Коли навіть кисню не вистачає. В темряві я продовжувала лазити і збирати всі наші покупки. Я помітила, як бос прийнявся мені допомагати. Треба було говорити хоч щось. Але, оскільки я не знала, що - то просто вимовила...
- Дякую, Євген Дмитрович.
- Нема за що. Чесно кажучи, не думав Вас тут зустріти. Алісо, нам треба було б поговорити. Але не так і не зараз. І так, можна, просто Женя. Дивно буде, якщо Ви будете продовжувати мені "ВИкати" в такій ситуації. Тож, давайте "на ти"?
- Добре, - ще більш зніяковіло відповіла Аліса.
Поговорити? Про що? А звісно, він напевне, прагне мене відчитати за погром його кабінету. Цікава розмова б вийшла. Головне, що він також згодився зіграти в оцю вдавану толерантність.
-Ось і я ! - вигулькнув з-за воріт Стас із здоровенним пакетом в руках.
Ми поспіхом покидали всі речі. Чоловіки забрали пакунок. А я, сказавши, що ще щось там забула в машині, вирішила трохи перевести подих. Знадто багато всього. Потрібно було просто трохи зупинитись. Бо таке враження, що марафон пробігла. Отак я стояла, вдивляючись в темряву, і запалюючи чергову цигарку. Як раптом з будинку вибігла чергова постать. А так, Славка.
- Еліс! ТИ бачила? Там Дмитрович. Еліс, ти мене взагалі чуєш? ДМИТРОВИЧ!!!- кричала стурбована подружка.
- Бачила. Нас Стас познайомив, - відповіла я...
- Познайомив? Що у них спільного? - продовжувала обурюватись Славка.
-Вони вчились разом. І в школі, і в інституті...
- Гониш? І що він? Кричав?Щось казав?
-Ні, сказав, що хотів би потім поговорити, але зараз попросив перейти "на ти"...
- "На ти?" Оце поворот. Як ти думаєш, пронесе?
- Сподіваюсь. Може, нам краще поїхати?
-Аліска, а що ми власне не так робимо? Ми тут раніше з'явились? Так?
-Так.
-Нас Стас запросив? Так?
-Ну, напевно.
- НУ і все. І врешті, він нам вже ніхто. Так що, якщо його королівській високості щось не подобається, то хай рулить звідси.
- Але, Слав, якось ніяково...
-Ага, а втікати зараз, як якісь злочинці тобі буде ок?
-Так, якось також не дуже.
- Ось і все. Просто давай спробуємо по-менше з ним перетинатись.
- Ну, добре. Але, якщо що...
-Тоді відразу додому. Я пам'ятаю. Ми ж так і домовлялись. Все, ходімо в будинок. А то ми тут вже забарились.
І ми покрокували всередину. Ще трохи було ніяково. Але основна напруга вже скресла. Врешті-решт, мали ж ми рано чи пізно зустрітись. Чому б і не сьогодні? А там, хай буде, як буде.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=635654
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 14.01.2016
автор: Sama_po_Sobi