Незримі коливання і подихи сумні…
Душі – що впала на коліна серед ночі.
Шукає в темряві жевріючі вогні,
А серце прокидатися не хоче.
І так щодня, щоранку і щоночі -
Блукає поміж стомлених вітрин.
Ховає від людей самотні очі…
Він - галерея знищених картин.
У ньому все – і біль і крихта щастя.
Він не один – з ним цілий «ореол»…
Не він вдягнув кайдани на зап’ястя…
Не він один страхи не поборов….
Що скаже йому вітер на прощання?..
Чи змиють сльози-ріки всі гріхи?..
Про що загомонять в полі тополі?..
Якщо все сонце спалить навкруги.
Можливо міцний сон і теплі ночі
Зігріють душу, розірвуть цепи.
Що прикували до землі самотні очі,
Розбили всі дороги до мети…
Не ти, не я і не сумні завіси,
І вже не кров, що з рани потече -
Не зможе розігнати сон цієї ночі…
А серце плаче й прокидатися не хоче…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=635494
Рубрика: Присвячення
дата надходження 13.01.2016
автор: UgoSlava