У своїм новім абсолюті
пам"ятаю звичну гонитву свою
за крихтами суті.
А що, коли я в Раю,
де всі образи забуті?
Залиті дощами, забиті грозами
в землю минулого часу.
А що,коли спочатку було дієслово?
І ми усі прикуті
до ланцюгів існування дієсловами?
І кожен тихенько тоне посеред своєї драми.
О, ми давно вже не кажемо мамі, де в нас болить!
Боже! Боже, я тут трохи поп"ю!
У мене одне крило не летить...
Може загою...
І хто мені заповів, що я тут мушу?
Чий же я заповіт?
Черговий абсолют за спиною!
Якщо я в Раю, то чому слід обривається на краю?
Боже! Боже, скільки випито каламуті!!!
А ніби й не так і багато літ...
І з кожним кроком важчі усе ланцюги.
... Може ніколи і не зрозумієм, які ми усі безцінні,
які дорогі.
А життя топить піч не дровами!
Бачиш, які хмари? То майбутні наші примари
випадуть десь снігами.
Бо життя топить піч не дровами...
Як багато вже ми не скажемо мамі!
Як багато ми вже не сказали!!!
Ланцюгами прикуті до однієї із версій моралі.
Ми приречені. Надто повітря мало.
Боже, я тут ще трохи поп"ю.
Крило... Якось зламалось було.
А потім хтось прочитає сліди на краю абсолюту
і дрібні фотофакти і їх каламутне тло.
Боже, а правда, що існуть люди?
Хмари-примари так оповили світ,
що хочте - дивіться, хочте - живіть.
Одначе, не горять в печі ланцюги.
Чому нам ніхто не каже, які ми усі безцінні,
які дорогі?
Може тому, що прикметник не дієслово?
Отже, я п"ю, чи напоєна?
Болю, чи загоєна?
Прикметники діють,чи ні?
На краю абсолюту, чи на абсолютнім краю?
У життя вогні будемо ми дровами, чи дієсловами?
Чи майбутнє потягне по нашому попелу
гострі свої плуги?
І чому нам ніхто не каже, які ми усі безцінні,
які дорогі?...
05.01.2016.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=633651
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 05.01.2016
автор: Di Agonal