Між ночей темно-сивих, десь за обрії вічні,
світ тумани вдихав у дороги шалені.
День закутий у правді, що дивилась у вічі.
зорі в погляд летять із космічних легенів.
Степ — мов дід, що сидить і запалює люльку.
А трава — борода посивіла, як доля.
Тут ніхто на землі не знайшов порятунку,
не відчувши в собі велич горя і болю.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=633457
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 04.01.2016
автор: Микола Кучерявий