Будив Тарас колись народу волю,
Та так її тоді і не збудив,
Люд не здобув собі щасливу долю,
І не поменшало на цій землі біди.
Все піддано страшним експериментам:
Репресій диких мали грізний час,
Життя в селі, без прав, без документів,
І війни, й голод знищували нас.
На найбагатших українських чорноземах
Убого й важко живемо всі ми;
Колгоспне рабство після наркоземів…
Ні, не були ніколи ми людьми.
На мову нашу знову замахнулись:
Хоч не мужича – трохи не така.
Кому з людей жить краще заманулось –
На Захід чи в Росію утіка.
Земля лишилася на черзі. Щоб забрати,
Якусь реформу влада видумає теж:
Дозволять купувати, продавати –
Сама ж задурно забере – не буде й меж.
А ми усе терпінням гордимося,
Ждемо, що хтось все вирішить за нас,
В державі нашій так все загнилося,
Що вже самим за себе думать час!
10.03.2013.
Ганна Верес.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=632964
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 02.01.2016
автор: Ганна Верес (Демиденко)