Прокидалася в похмурому дні стара груша. Вона ніби доживала останні свої дні в цьому рідному для неї подвір`ї. Її маленькі грушки-дички нікому не були потрібні, руки-гілки були покручені, але ще підіймалися вгору до неба, ніби просилися жити, а міцний стовбур не піддався ані вітрові, ні бурям, він був такий, як завжди широкий, могутній, немов дуб, навіки вкорінившийся в землю неначе зрісся з нею назавжди, і напевно б знадобилось би четверо людей, щоб обхватити грушу колом, держачись за руки. Сумно падало останнє осіннє листя на голе подвір`я. Гілки іноді поскрипували на вітрі, немов прощалися з хазяйвами. Стара груша неодноразово чула, що хазяїн хоче її спиляти, а дружина відмовляла:
-Ну і навіщо вона тобі здалася, і так пусто в дворі, молоді дерева, ще не піднялися, лише гарний горіх, і той на городі, сховатися влітку немає де, лиш під цією грушею затінок і прохолода. Я пам’ятаю її все своє життя, скільки тут живу, їй напевно уже років сто, ще бабуся моя гралася під нею, і я зростала збираючи солодкі груші, і Ганнуся цілісіньке літо бавиться в затінку і прохолоді. Я ніби душею до нею приросла, а ти хочеш спиляти – не дам кричала у відповідь Тетяна своєму чоловікові Семенові.
-Як собі хочеш в останнє промовила Тетяна, а дерево не чіпай! Байдуже, що не родить, та на дрова те ж не піде!
-Тфью, в відповідь сплюнув Семен.
- От завалить тобі хату, тоді будеш бідкатися, чому не спиляв!
-Не завалить, лаялася Тетяна, іди по своїх справах, а грушу – не чіпай!
З вікна визирала Ганнуся, шестирічна білява худенька дівчинка – донька Тетяни і Семена, вона пильно дивилась як мати розвішує одяг, з якого крапала вода, на мідну проволоку, що була протягнута між двома деревами: між низенькою яблунею, що ніби вросла в землю, зігнувшись, як стара бабця, і тією ж старою грушею, що з усієї сили тягнулась в небо своїм покрученим гіллям, і опадаючим листям.
Небо сіріло, немов зібралося плакати за теплим зеленооким літом. Тетяна зайшла в хату, маленька донечка підбігла до неї і міцно обняла за талію, схлипуючи почала просить :
-Мамо, нехай тато не чіпає грушу, там білочка живе, я бачила.
-Де доню, в старій груші?
- Так, там є дупло.
- Дійсно, промовила Тетяна. Там є дупло, але воно пусте.
- Ні, я бачила через вікно, як білочка носить туди горішки, ходімо подивимось, - Та там же високо, як ти могла побачити?
- Мамо, вона бігла по стовбуру, прямо в дупло, я бачила!
- Мамо, вона у мене з долонь брала горішок, вона мене знає.
- А чому ж ти мовчала?
- Це була наша таємниця, гірко промовила дівчинка.
- Ну, хутко одягайся сказала Тетяна, підемо на город до горіха, а тоді – до груші, годувати білочку, і тата покличемо.
- Ні, мамо, не треба, він її злякає, і вона покине дупло.
- Ну все, моє ангеля, ходімо. Швиденько одягай шапочку, пальто, черевички і підемо дивитися на білочку. Тетяна, як і обіцяла, пішла з донькою на город, по горіхи, та, як же вона була здивована, коли по стовбуру велетенського горіха стрибала маленька, риженька, пухнаста білочка, впустивши злякано додолу свій горішок, який розколовся на дві половинки, Ганнуся підбігла взяла горішок, і давай звати білочку, простягаючи до неї свої долоньки, на яких лежав горішок, та білочка тільки глянула, і перестрибуючи з гілки на гілку зникла.
- Мамо, мамо, ти бачила викрикувала Ганнуся, а ти мені не вірила ?
- Але чому вона втекла?
- Напевно мене злякалася, вона ж мене не знає, так?
- Не знає, сумно відповіла дівчинка.
На гучні крики прибіг Семен.
-Що тут сталося, запитав він Тетяну і Ганнусю.
-А сталося те Семене, що ти хотів зруйнувати житло білочки, яка оселилася в дуплі нашої груші.
-Ну от, знову груша крикнув Семен до обох, і пішов носити до клуні велетенські жовтогарячі гарбузи, які похнюплено спали на городі.
Неподалечку від хати був сосновий ліс. І чому думала Тетяна білочка з лісу заселилася до нас, якось дивно… Тетяна з донею ходили до лісу по білі гриби, і заодно приносили ще й жолуді для своєї білочки, клали їй під грушу, і вона вибігала, і всі по одненькому забирала, носячи по одненькому собі у дупло.
-Диво з див казав Семен, поруч ліс, а у нас білка у дворі.
-Так, весело промовляла Тетяна, і саме нашу грушу вподобала, чи не так?
Ну, хай тоді вже живе твоя груша, коли вже так трапилось, що навіть білочка її вподобала, не будемо ж лишати звірка без хатинки.
Настала зима. Біла пухка ковдра вкрила холодну землю, щоб зігріти її своїм подихом і теплом. Тетяна, Ганнуся і Семен весело спостерігали за своєю білочкою, яка сміливо брала з їхніх долонь горішки і носила собі в хатинку. Донечка прохала батьків, щоб підняли її до дупла, подивитися, як живе білочка, але вони її відмовляли:
-Занадто високо, казав батько, та ще сполохаємо нашу сусідку, та й втече до лісу. Тетяна підтримувала чоловіка :
-Не треба донечко, не заважай білочці, грайся з нею коли вона спускається до тебе на землю.
-Сім`я вже настільки звикла до нової співмешканки двору, що навіть дали білочці ім`я Пухнаста, і вона стрімко вибігала до них, розуміючи, що її кличуть, щоб пригостити. Якось Ганнуся з саночками вийшла на двір. Було не холодно, безвітряно, лиш сонце райдужно виблискувало золотим мерехтінням на білому м`якому снігу. В хаті топилося, в подвір`ї пахло пиріжками і димом. Ганнуся ходила з пиріжком по подвір`ї, возячи за собою саночки, і не знала чим їй зайнятися : чи до кроликів піти, чи до батька подивитись, як дрова рубає, чи до матері повертатися в хату - ліпити пиріжки. Аж раптом перед нею сіла білочка, дівчинка відламала кусочок здоби і поклала собі на долоню, присіла і потягнулась до білочки :
-Пухнаста візьми, - втішно промовила Ганночка до білочки. Білочка швидко підбігла, взяла з долоні відламаний окрайок пиріжка, і почала гризти.
- Мамо, мамо, кликала Ганнуся Тетяну, дивись наша Пухнаста спробувала пиріжечка, вона їсть, а ти казала, що тільки горіхами і жолудями ласує.
-Ну диво з див, визираючи з веранди мовила Тетяна, вже білки дворовими стають.
А стара груша ніби посміхалася крізь вікно своїм молодим господарям, що щойно сіли обідати, і ніби промовляла до них стиха :
-Живіть в щасті і радості, добра вам, тепла і затишку, мої хороші і рідні господарі.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=632195
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 29.12.2015
автор: Людочек