Читаю «Записки причетника» Марко Вовчок. Дивні почуття наповнюють душу і думки квапляться одна за одною так, що іноді втрачаю ниточку думок, і стає пусто-пусто в душі, як після раптової непоправної втрати. Повертаюся знову і знову до глави сьомої, а саме до діалогу Грицька і старенької жіночки на сходинках ганку церкви. Бабуся почала Грицькові розповідати про свої засмучення з приводу дорогої ціни, яку правлять зараз за поминки померлих душ. Говорила про те, що у неї грошей на сіль немає, а тут ще й попадя якось зайшла до неї на подвір'я і побачила її курчат. П''ятеро залишилося, а попадя впіймала одне, бо їй потрібніше – дочку вчора просватали, скоро весілля.Старенька витирала сльози і важко зітхала: «І життя гірке., і їжа без солі…». Грицько слухав і його обличчя спотворювалося обуренням, презирством і злобою. Він тихо промовив: «Піп прийшов мене причащати та так жінку й матір залякав, що вони йому останні гроші віддали.Адже він не просив нічого собі, тільки радив молитися, в церкву ходити. Смокче він нашу кров нишком, немов черв'як всіх нас під'їдає». Це було в кінці 19 століття , але й сьогодні нічого не змінилося.
Тітка Валя кожного ранку біжить в церкву. Маленька, в короткому пальті з чужого плеча, в старій, побитій міллю хустині, довгій спідниці, з-під якої виглядували старі, латані-перелатані чоботи, теж з чужої ноги. В руках вона тримає стару облізлу сумку, яка завжди чимось набита. Тітці було майже вісімдесят. Років з тридцять тому, вона почала ходити до церкви, хоча раніше не знала жодної молитви і в Бога не вірила. Що трапилося в її житті, так ніхто і не знав, бо вона завжди жила відчужено, ніби боялася, що не втримається і розповість щось далеко заховане в душі. Іноді бувало, що вона побачивши когось із сусідів, зупинялася і її запитували: « Як життя, тітко?». «Слава, Богу, все добре, - і хрестилася так щиро, з такою вірою, що вже і не хотілося задавати зайві в цю хвилину питання.
А тітчине життя було непростим, мабуть, саме про таких, як вона кажуть: життя прожити - не поле перйти. Дитинство випало на важкі воєнні роки, юність була голодною і злиденною . Закінчила сім класів школи і пішла працювати в лікарню санітаркою. Зарплатня була мізерна, але можна було в лікарні пообідати, бо завжди залишалася якась каша і компот. Молодість була малорадісною, заміж вийшла в 27 років. В спадок їй дісталася малесенька хатинка, яку побудував її прадід.Туди й привела свого чоловіка – Івана. Народила сина, та коли Толику виповнилося два рочки, чоловік зібрав свої речі і пішов до іншої. Через деякий час тітка дізналася, що у нього там підростає донечка, старша від її сина на п'ять років. Більше тітка Валя не намагалася влаштувати особисте життя. Ростила Толика, як могла «балувала» його якоюсь обновкою чи цукерками. Син вивчився на агронома і за направленням поїхав працювати в село. Незабаром оженився, подарував чотирьох онучат. А тітка так все життя і пропрацювала в лікарні, віддаючи частинку серця і душі хворим. Була небайдужою до людського болю і горя. Коли пішла на пенсію, її душа з ще більшою вірою потяглася до Бога, довіряючи йому свої печалі і малесенькі радості. Всі дні, з ранку й до вечора, тітка була в храмі, там їй знайшлася робота: готувати їжу для батюшки та його сім'ї, прибирати на подвір'ї чи де скажуть. Там вона і поїсть, та й хтось з прихожан принесе якусь одежинку.Пенсію заробила таку, що хватало на хліб та комунальні послуги. Правда, з кожної пенсії, відкладала трошечки грошенят для онучат. Роки бігли невпинно, син вже став сивим, онуки повиростали. Старша, Оксанка, стала вчителькою англійської мови. Тітка дуже цим пишаласяі завжди говорила: «Слава, Богу, Оксанку не обійшла доля».
Але доля у Оксанки була складною, заміж вийшла в 26 років, народила донечку і через деякий час відчула якісь зміни в собі. Не хворіла, але ставала слабшою з кожним днем. Нікому не жалілася, працювала. Була таланливим педагогом, терплячою, люблячою жінкою і мамою. Друга онучка, Наталка, стала продавчинею. Вийшла заміж, народила сина. Її життя було тихим, без зайвої радості, звичайна буденність. Рома – єдиний хлопчик в сім'ї Толика. Вчився як небудь, після закінчення школи перебивався непевними заробітками, почав пиячити. Через деякий час втік з дому до баби Валі, в місто. Але і від неї втік, бо жити в бабусі було скрутно, часто з їжі був тільки хліб. Інколи навідувався ввечері, якщо повезе – поїсть, і піде мовчки, ніби й не приходив зовсім. Найменшенька, Ангеліна, народилася, коли невістці було 43.
Коли Оксанчиній донечці виповнилося п'ять рочків, Оксана дізналася на медогляді, що в неї надто запущена онкологія. Вся сім'я з жахом розуміла безвихідь, в якій опинилася Оксанка. Бабуся всіми силами своєї втомленої душі молилася, клала поклони і вірила: Бог все баче, чує, розуміє. Тітка підійшла до отця Михаїла, розповіла йому про своє горе. Про те, що потрібні великі гроші, щоб допомогти онучечці. Батюшка вислухав її, перехристив і сказав: « Молися, раба божа. Молися». Вийшов з храму, сів в новенький мерседес, ледве впхнувши свої тілеса в машину і поїхав в справах. Тітка довго дивилася йому вслід і така недоречна, смілива думка промайнула в голові: а кажуть, що машина отця коштує 165 тис. грн., а в синів ще дорожчі машини. А Оксаночці потрібно всього 30 тис. Але це такі великі гроші, вона ж більше тисячі не тримала ніколи в руках. Перелякалася своїх думок, пе-рехристилася і пішла додому. Старша онучечка померла влітку, на руках у батька. А тітка Валя в цей час стояла на колінах в храмі перед образамиі і крізь сльози шепотіла молитви. Так було і чотири роки тому, коли помирав її улюблений племінник, якому тільки-но виповнилося 35. Після Оксанчиногопохорону тітка не ходила в храм два тижні, бо душа була переповнена сумнівами, болем, відчаєм, непорозумінням. Замість молитов шепотіла одні й ті ж слова: « Бог посилає нам тільки ті випробування, які ми можемо пройти. Таку біль, яку ми можемо витримати». Вона стала ще більш замкненою, ходила , завжди дивлячись на землю, ніби боялась побачити небо, на якому десь знайшли притулок душі улюбленого племінника і Оксаночки.
Ось і зараз, попід моїми вікнами, по вулиці, пробігла малесенька постать, одягнена в те ж саме картатеньке пальто, старі латані-перелатані чоботи. Я їй дивлюся вслід і думаю: яка ж сильна віра живе в маленькому, зболілому серці. Можливо, тітка Валя має рацію, коли говорить: « Бог посилає нам тільки ті випробування, які ми можемо пройти. Таку біль, яку ми можемо витримати».
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=631800
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 27.12.2015
автор: Радченко