Тихим болем по Вкраїні
горе розлилося…
Стоїть мати на колінах…
із сивим волоссям…
У молитві нахилилась
до самого долу:
«Верни, Отче, мені сина
живого додому.
Нехай наші воріженьки
прозріють, почують,
Що одна буває ненька,
не кажу – кричу я…
Була і є земля наша
із древнього часу,
Заварили смерті кашу
людоньки Донбасу…
Чи ж вам тісно в Україні? –
стогне мати, плаче, –
Чи вас зіллям опоїли?
Вбиваєте нащо?
Чи нерідною була вам
Україна –мати,
Що ви тепер заходились
і на що міняти?
Хто ж міняє, той пропащий…
Бог таких карає:
Буде доленька собача
в Красноярськім краї,
А мо*, й ближче до Сибіру,
чи й на Дальнім Сході,
А ми ж були усі рівні,
всі – одним народом. –
Рвалось серце на шматочки,
коли хреста клала:
Гинуть наші сини й дочки,
хати он палають…
Зупиніться!.. Ще ж не пізно…
Люди ж ви, чи хто ви?
Знаю, що ми трохи різні,
та одна ж Покрова,
І Всевишньому одному
звикли ми служити…
Не стріляйте!.. Діти ж наші
хочуть іще жити!..»
Стогне мати до ікони,
чайкою кигиче…
Дим закутав терикони…
Знов зенітка свище…
21.12.2015.
Ганна Верес.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=631078
Рубрика: Воєнна лірика
дата надходження 24.12.2015
автор: Ганна Верес (Демиденко)