Пробачте всі… Забракло слів,
Ком-ком у горлі, ледь стерпів,
І сам себе усім душив,
Зумів, а наче й не хотів.
І усміхався швидкома,
Хоча й так знав що це дарма,
Душа зривалася до тла,
Та залишалася одна.
А він маленький говорив,
Щось там про себе все твердив,
І тишком грався, усміхався,
А я доволі любувався.
Я фіксував усі ті рухи,
А серце зводить до розрухи,
До тяготіння обійняти,
Аби лишень не налякати.
А ти пробач і не зважай,
Я знаю це моя печаль,
І в цьому є моя провина,
Пробач мене прошу я сина…
Він обернеться й в очі гляне,
І це вже робить в серці рани,
Й здавалось трішки не стерпіти,
Аби сльозами сум залити.
Аби закрити злісні рани,
Хоча вони залишать шрами,
Залишать спогадів ті драми,
І будуть маревом ночами.
Будуть надходити часами,
І пустотою поміж нами…
Та я чекатиму роками,
Щоб була злагода між нами.
Щоб ти дитя моє єдине…
До мене просто говорив,
І не мовчав, чи дядьком звав лиш…
Чи так цього я заслужив?
Гадаю ні! Та ти промовчиш,
Із цим забракне мені слів,
Котрі сказати не зумів я,
Та пишу я лише тобі.
А.А. Отченко 23.12.15р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=630738
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 23.12.2015
автор: Андрій Анатолійович Отченко