Дощ минув, промочивши повіки,
Сонце вийшло у небі з-за хмар.
Буть з тобою готова навіки,
Мого серця й душі ти мій цар.
Сонце променем грає на серці.
Постривай-же! Я чула це десь!
Це мелодія вигнаних терцій,
Це акорди кохання й чудес!
Ну, чому нам з тобою не бути?
Як же відповідь тут віднайти?
Ну, не можу тебе я забути!
Твоїх вуст із хмелю й блекоти.
Ти навік зчарував мою душу,
Приручив моє серце до рук.
Через це тепер краятись мушу,
Через це потерпаю від мук.
Поверни хоча б волю пташині,
Дай напитись із неба дощу!
Й наодинці поміж конюшини,
Дай побути, благаю, прошу!
Дай подумати, зважити "проти",
Разом з ними всі зважити "за".
Я - пташина, я люблю польоти,
І життя моє - це небеса.
Хай тобі цього не зрозуміти,
Хай для інших це все в новизну,
Я ж пташиною буду летіти,
Пізнаваючи кіл кривизну.
Сонце світить яскраво в блакиті,
Сіро-синіх виразних небес.
Мої очі давно уже вмиті,
Тим дощем, що вже знову воскрес.
Знову падає, мочить повіки,
Вже літати несила. Впаду...
Я твоєю вже стала навіки,
Чи на радість, а, чи на біду.
Я радію, й, водночас, я плачу,
Небеса вже далеко, на жаль.
Більш ніколи вже їх не побачу,
Лиш огорне серденько печаль.
Десь далеко соната лунає,
Це соната кохання й чудес.
То проміння душі моїй грає,
Закликає мене до небес.
Я не можу, на крилах кайдани,
Я водночас в неволі і ні.
Дощик милий, омий мої рани,
Сонце любе, світи вдалині.
Дай хоч видом твоїм насититись,
Твоїм світлом і твоїм теплом.
Що ж, хотіла на світ народитись,
То пора вже миритись зі злом.
Поєднались в мені дві особи,
Перша вперта, надмір бунтівна,
Друга має хронічну хворобу,
Що для неї, на жаль, нищівна.
Вона хвора навік добротою,
Що зачаток вирощує зла.
Що ж за "дар" отакий я з собою,
В цей з криви́зною світ принесла?
Вже пора в небеса відлітати,
Десь далеко у космос, до зір.
Лиш обов'язок є ще - кохати,
Так, як міг полюбить лиш Шекспір.
Тільки маю одвічне питання:
Чи потрібне кохання йому?
А у нього спитати вагання,
Заважають. Чому так? Чому?
Серце в п'яти. Десь там на узліссі,
Сяду лапкою в цвіт конюшин.
Ми з ним зовсім чужі і так різні,
Та для мене він в світі - один.
Хоч позбавлять чуття мене волі,
Я відмовлюсь від сонця й небес...
Підкоряючись фатуму - долі,
Розумію - немає чудес...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=630734
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 23.12.2015
автор: Іванна Западенська