Вірш присвячується воїну АТО, Вадиму Антонову,
якій пав смертю хоробрих 10 Серпня 2014 року в бою за Іловайськ.
Історія 7 літньої дівчинки на ім’я Соня Антонова приголомшила мене на стільки що я не міг не написати цього вірша. Писав я його цілий день, і ось на решті закінчив.
Вірш буде не простий для читача, можливо десь суперечний, тяжкий, без прикрас, але ж вибачте, історія стоїть того, щоби її написати у віршах. Сюжет дещо вигаданий, не вигадані тільки прізвища і деякі діталі. Сюжет вірша побудований таким чином, що сам воїн розповідає свою нелегку історію останніх років свого життя, як би звертається до читача, говорить до нього. І так…
«Файсьук: Юрий Бутусов. 18 декабря в 10:33.
7 летняя Соня Антонова из Житомира первый раз написала письмо с к Святому Николаю. У Сони одно пожелание. Она хочет чтобы прекратилась война. Чтобы все военные вернулись домой. Чтобы все дети получили ту радость, о которой думает она... Ее папа, в мирной жизни инженер-полиграфист, активист Евромайдана, доброволец 2-го резервного батальона Национальной гвардии "Донбасс" Вадим Антонов пал смертью храбрых 10 августа 2014-го в бою за Иловайск».
«По списку № три».
Я твердо вирішив, що йду,
По списку третій, на війну,
Вже добровольців так багато,
Бо сил терпіти все це брате;
Знущання над моїм народом,
Немає більше, тому погодив
Своє я рішення, не просто;
Сім’я, дружина і дочка,
Вона малюсінька ще зростом,
Але ш розумниця яка:
П’ять рочків -
І знає все доволі вдосталь,
І відчуває: нелегка
Розлука їй зі мною буде,
Мене згадає, не забуде,
У серці, я на все життя,
І в пам’яті;
Пробачте, люди,
Що я не бачив майбуття,
Нема із нього вороття,
Воно для нас таке містичне,
Для когось - вічність, героїчне,
Для деяких і іронічне,
Надія є, - оптимістичне,
Але ж майбутнє – як дорога,
Та, що веде назад, до Бога…
Шлях марнославства оминай,
Твій дух, – як вільний вітер в полі,
Любов і добру вість в долонях,
Несеш в оспіваний твій край.
Без знань у путь не вирушай,
Не бійся темряви і болі,
Стежину боротьби вже ж обирай,
Здобудеш Слави, вип’єш Волі,
І знайдеш бажаний свій Рай,
Землі української край.
А доки, ще слухняний долі,
Лечу, як сокіл до небес:
Слов’янськ і Бахмутка, Торез,
Чи Лисичанськ, чи та Саур Могила,
Наснилися, невже жахливий сон,
Звільняли села і міста,
Під Маріуполем багато сил віддали,
І побратимів втратили чимало,
Можливо, десь до ста.
Жахлива цифра, скажете, спинись,
Моя душа від цих новин вразлива,
Генштабу безпорадність – ніч жахлива,
І зрадник нам на голови зваливсь.
Ще жахливіші втрати нас чикають,
Хіба ж я знав, що нас ось так кидають:
Гарматним м’ясом на укріп райони,
На їхні засідки і міни,
З землі і з неба прилетять,
Як смерті янголи, потвори,
Підступні, смертоносні схрони,
Що землю рвуть і тіло на шматки.
І бачити, як побратим мій гине,
Найтяжче, люди добрі, у житті,
Але ж які життя людські крихкі,
І це життя у вічності полине.
Це все по попереду чекало нас усіх,
А я у мирному житті –
Порядний сім’янини і гарний тато,
Дочка є, - Соня – сонечко моє,
Попросить жалібно з нею так пограти,
Маленька моя часточка, своє.
Звичайний інженер-поліграфіст,
За покликом сумління – активіст,
В буремні ті часи Евромайдану,
Свою я першу там отримав рану,
І хрещення своє там бойове,
Але щоб хрещення пройшов іще війною,
По-справжньому, хто небудь би сказав?
Чи віщував би хто, що підем за бідою,
У цей смертельний вихор, хто ж це знав?
Ніхто, не міг і навіть здогадатись,
Що так придушить «брат» в обіймах нас,
А ті, хто серед нас жили, країну зрадять,
Із криками, - «Введи війська в Донбас».
А вже ж і я повірив у це божевілля,
Коли за звісткою, ще гіршу звістку шлють,
Розстрілюють із «Градів» Зеленопілля,
І все, що можна, до кордонів пруть;
Війська чисельні, танки і гармати,
Стікається потоком звідусіль,
І все готове вже у нас стріляти
І завдавати страшну нам всім біль…
Горять дома в містах, у селах – хати,
Зруйновані дороги і мости,
І голосно і невблаганно плаче мати
На могилках, освячені хрести
З’явилися, і горе, гірке горе,
Пливе, все поглинає навкруги,
Усіх, неначе теє Чорне море,
І мирне це життя не до снаги.
Його нема, не скоро вже,
Та і не в цьому році,
По переду запеклі нас бої
Чикають,
Безсонні ночі і буремні дні…
Йдуть на фронт, за Волю,
Добровольці.
Гідні сини українській землі.
Завдання, воїна на легке,
Тип паче – досвіду немає…
Шеврон мій, - сокіл, що в піке
Над здобиччю, як смерть, кружляє.
Резервний, Другий батальйон,
В «Донбас» зачислили гвардійцем.
Я так зрадів, що я пройшов…
Прийшов до дому я проститься:
«Моя ти рідна не сумуй,
Я повернусь, я обіцяю,
Доньку за мене поцілуй,
Все вибач, дуже поспішаю».
Не обертаючись, пішов,
Хіба ж я знав, ця мить остання,
Пульсує, відчував, як кров,
В висках, мабуть, від хвилювання.
Далека подорож за обрій,
Їде колона в далечінь,
Новини там не дуже добрі,
Спекотний Серпень, відпочинь,
Аж ні, не нам, ми на роботі,
Завдання – Іловайськ звільнить.
Найтяжче там, в бою, піхоті,
Не «Бог війни», а треба жить.
Завдання – вижити, всі знали,
Комбат такий наказ читав,
Але ж голів не пригинали,
У повний зріст по них стріляв.
У них всіх настрої ворожі,
І люди на людей не схожі.
На лицях посмішок немає,
Якась байдужість у очах,
І погляд їх – суцільний жах;
Зневіра, лють, я вже не знаю…
І мимоволі промовляю:
«Навіщо ми всі тут?». Долаю
Хвилину сумніву в собі
І посміхаюсь, не вагаюсь,
Бо твердо вирішив я йти,
Авжеж і досі пам’ятаю,
Що я по списку номер три.
Я, як і зараз пригадаю:
Майдан в ночі горить у вогні,
Як, в Бога віруючи, благав я:
Померти дай в щасливі дні.
Дай сили витримати ночі,
Від диму чорний, як той чорт,
Хустиною протерши очі,
Той самий бачу темний «хорд»:
Стоїть з дубинками, щитами…
І зазирає в очі нам,
Мабуть, наказу ті чикали
Зачистити від нас Майдан.
А ми заслони, барикади,
Високі мури збудували,
Ми б їх бруківкою вітали,
Якщо б наблизились вони:
Ані ненавидний рекрут,
Ні нелюд, з назвою «Беркут»,
Ні ці політики-сатрапи,
Їх прокляла вже рідна мати,
Так само, як прокляв народ…
Дружина плаче і блага: «Не йди»,
А я їй: «Мила, ну облиш, не змушуй,
Хіба щось більше треба довести,
Я маю честь, це значить, люба, мушу…».
«Ніхто, крім нас», я в ПДВ служив,
Народу клятву вже ж я не порушу,
З цим народився я, і з цим я жив,
Таку я маю в світі цьому душу.
За спадок предків, нашу Україну
На захист стати здатен Батьківщини,
За неї і життя і душу
Віддати згоден, щоби і жили,
І далі посміхались наші діти,
І в краю мирному могли радіти;
Росли, як квіточки, цвіли,
А доки
Роблю я в житті
Важливі кроки…
Туди, у самий вир війни,
У саме пекло ми прямуємо,
Туди, де діти «бісові» існують,
Та ще вони, що народились,
Пошкодують.
Але ж і знаю, що готують
Вони не свято нам як раз,
(«Общак» для них то є – Донбас).
Які їм ласощі згодують,
І нісенітниці про нас,
Неважко буде здогадатись.
Їх там привчали відцуратись,
Від неньки рідної роками,
І рідну мову не вивчати,
І вічно бути батраками,
В обіймах «ката» - москаля -
Шкідлива і гидотна тля…
Та, звісно, там не всі – погані люди,
Є там такі, що тебе не засудять,
Зневажливо «бандера» не назвуть,
Образливою лайкою не збурять
І забалакає з тобою що-небудь.
Запросять в хату, може, нагодують,
І тихо, пошепки:
- «Скажи мені коли?
Коли наш край, нарешті, звільнять?
Від клятих цих ЛДНР.
Чи вже ніхто всіх їх не спинить?
Де український офіцер?
Де розвідка чи агентура?
Без них не виграти війни ,
Штик – молодець, а пуля – дура,
Навчимось воювати й ми?
Де військо, чи воно розбито?
Де зброя, техніка вся де?
Багато було наших вбито,
Під Іловайськом, де-не-де?
Чому в котлах занапастили,
Багато безневинних душ,
Невже ш там зрадники нас «злили»,
За жирний «ГРУшний» куш:
Чому тоді ви йшли у наступ,
А зараз зась – і закопавсь,
Чи воїн наш ліпше за заступ,
А ні за зброю вже б тримавсь.
На фронті, кажуть, дух не падав,
Коли в оточенні були,
На підступах фортеці -ДАПа,
Ви гарних їм пілюль дали.
І тою славою зажили.
Було підкріплення, підмога,
Ішли в ночі, мороз, пітьма,
Просили і благали БОГА,
Щоб не полегли тут кістьма?
Коли ж ми на своїй землі,
Почнемо вже хазяйнувати?
Невже ш ніколи? А тепер,
Нас тут зомбують поважати,
Колишній час СРСР.
Нема хазяйства, все згоріло,
Корівку вбило ще той рік,
Не знаю, звідки прилетіло,
В якій такий стріляли бік;
Ті кажуть: «сиплють нам укропи»,
Ти кажеш, що сепаратист,
Байдужість люта до Европи,
І до Росії ненависть.
Та й і до вас нема любові,
Як цвях, Україна мені,
Болючою раною до крові,
Свербіла у останні дні
Питанням болісним – навіщо?
Навіщо збурили суспільство?
Майдан навіщо підіймали?
Там перши вбивства і насильство,
Психологічні перші травми.
Вогонь війни розбухав хто?
Скажіть чи правда є на світі?
Там на Майдані був АТО,
І тут АТО, у цім повіті».
Російські скрізь телеефірі
Брехливі подають зефіри,
Заплутавшись у цій брехні,
Політики, як цербери лайливі,
Тримають нас за шию міцно, ні,
Не віру, що останні дні,
Ми доживаємо, наприкінці віків;
І кожен вечір «ОТЧЕ НАШ» читаю,
Так ще в житті ніколи не моливсь,
Творця молю, і плачу, і благаю,
Щоб цей лайливий карлик зупинивсь.
Щоб не війна, ми якось й по-своєму,
Розібрались би, а що нам всім ділить,
Яку таку невичерпну дилему,
Ми жили разом і будем разом жить.
Аж ні, все набагато є складніше,
Не раз українець відштовхував Москву,
І щоби нам було, безгрішним, гірше,
Майстерно та розбухала війну.
Привчали завжди жити по-імперські,
Росія мати нам, чи старший брат?
Та не були стосунки ці братерські,
Коли українці визирали із-за грат,
Коли в катівнях тисячі вмирали,
Коли косив весь край голодомор,
В Сибіру нас до смерті зацькували,
«Українець !» – то був наш приговор.
Жахливе вже ж минуле те століття,
Скосив тиран найліпший первоцвіт,
Моїй землі національне чисте листя,
Пробилося тепер на Божий Світ,
І подивіться на ці щасливі лиця,
Хіба вони всі думали про смерть?
Ні, тому що за життя є українці,
Гідні сини, проживши тільки чверть,
Здається, що вони тут народились,
Як Янголи оті рятівники,
Їх БОГ послав сюди щоб зупинились,
На краю том ворожі ці полки.
І відштовхнувшись від землі родючій,
Йшли вперед, на схід, прибравши бруд:
Паскуд московських, виродків смердючих,
І цих кремлівських зрадників-облуд.
Їде війна між двох світів, триває,
Як буревій жахливий у пісках
Змітає на шляху, псує, ламає,
І цілий світ, здається поглинає,
У розбраті і чварах нас стиска.
Початок є всьому, і є всьому кінець,
Не може ця війна тривати вічно,
Мільйони серед нас ще є сердець,
Таких завзятих і патріотичних.
Мільйони нас за вами повстають,
Ви – наші «кіборги», і воїни героїчні,
І з пам’яті, ніколи не зітруть,
Такі усміхнені прості рідні обличчя.
Дякую що ви були, і є, і будете.
Слава Україні!
Героям слава!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=629990
Рубрика: Присвячення
дата надходження 20.12.2015
автор: CONSTANTINOPOLIS