Старий Єнхо Кун обережно пересувався гребнем даху свого високого будинку з мансардою. З городу вже бігла перелякана дружина і, боячись налякати чоловіка криком, сплескувала руками і неголосно примовляла:
- Куди ж ти заліз, старий чорте? Ще зірвешся та наробиш всім лиха…
- Дядьку Юрку, що це ви собі надумали? – на подвір’я повиходили сусіди. Старого вони звикли називати по-місцевому.
- Та згадав, що в юності еквілібристом в цирку служив… Вирішив застосувати навики.
Подивився зверху на дружину і додав:
- А ти не тремти, у мене тепер два Боги, якийсь та врятує.
Єнхо відчував, що вже небагато залишилося до тої межі, яку йому накреслила доля. Буде опісля нього Олена бігати та шукати покрівельників, коли вже дах потече. А де їх знайдеш нині? Довіри тим фірмам, що розплодилися у їх містечку, він не мав. Звик в своїй садибі робити все власними руками. Подивився на Схід, попросив благословення у сонця, перехрестився і поцілував складені в пучок пальці. Після такого незвичного ритуалу, не кваплячись, почав зривати старий шифер.
Цей будинок він сам і збудував, звичайно ж, не без допомоги друзів та родичів Олени. Зв'язок зі своїми рідними давно втратив і від цього все життя сумував. Матері з батьком, певне, давно вже немає на цім світі, а як там пережила злидні сестра, залишається лише здогадуватися. Ще зовсім молодим він подався з Північної Кореї в пошуках кращого життя до Владивостоку, та так більше й не було змоги потрапити на батьківщину. Чіплявся, чим тільки міг, за чужу землю, навчався різних ремесл, щоб вистояти в тім жорстокім світі. Бо ж за найменшу провину когось із його земляків, або ж за чиїмось навмисним наклепом, місцеві міліціонери надівали кайдани і відвозили на кордон, де й передавали в руки корейським військовослужбовцям. А ті, як стало відомо пізніше, особливо не панькались зі «зрадниками». Частіш за все останні знаходили свій вічний спокій в кількох кроках від колючого дроту.
Там на Далекому Сході і краєвиди були звичними, і друзів-земляків багато, то й не було в планах міняти той край на інший. Але не міг відмовити коханій, коли в неї закінчився обов’язковий термін відпрацювання після закінчення медичного училища. А Олена була для нього тим, за що він чіплявся найбільше. І не лише тому, що була господаркою в цій країні, а він – хазяїном лише своєї долі, а тому, що й справді любив її, як, хіба що, рідну матір в дитинстві. Знав, що подруги Олени відмовляли її від заміжжя. Хто він? Чужинець без роду без племені. Єнхо те розумів, і хоч як дбайливо і з теплотою не ставився до дівчини, наполягати зробити вибір на свою користь не міг. Вже майже два роки ходили вечорами на танці та прогулювалися вулицями і парками міста, та ні разу не насмілився навіть поцілувати дівчину. Триматися за руки, відчувати тепло її долонь – для нього і цього здавалося забагато. Бо хто ж вона, а хто він… Олена відчувала щирість почуттів хлопця і знала, що все залежить лише від неї, від її рішення. Допомогла їй лікарка-наставниця:
- Якщо любиш, не слухай нікого! Видно ж, що хлопець хороший, порядний. Виходь за нього і нічого не бійся.
В своє рідне північне містечко Олена поверталася вже з чоловіком та дитиною під серцем. Якби ж знала, які труднощі чекали на її Єнхо попереду. Дійшло до того, що місцеві лікарі змушені були зізнатися в своєму безсиллі і винести страшний вирок: її чоловік на цьому світі – не жилець. Після переїзду з Владивостоку почалися проблеми зі шлунком. Ні вода, ні харчі ним не сприймалися. Олена чула, як по кілька разів за ніч Єнхо взувався, та квапився на двір. А останнім часом взагалі з ліжка зайвий раз не підіймався, беріг сили. Чоловікові здавалося, що якби Олена змогла десь дістати хоча б жменьку рису, всі його неприємності зникли б відразу. Та де його взяти? В цій глушині ніхто навіть його смаку не знає, а в торгівлі такого злаку з роду не було. А рис для корейця – це все: і хліб, і основна страва, і ліки.
В родині вже з’явилася красуня-донечка, вся в батька – східні гени перемогли. Та радість, що оселилася в домі з її народженням не могла відігнати біду від молодої сім’ї. Єнхо танув на очах у дружини, а вона нічим не могла зарадити горю. І він не мав змоги чимось допомогти Олені, бо обезсилений, з пожовклим обличчям днями лежав у ліжку. Якось Олені необхідно було вийти з дому і вона поклала донечку на груди чоловікові, щоб він не підіймався до колиски, якщо дитя заплаче. Єнхо ніжно гладив свою кровиночку безсилою рукою і голову свердлила сумна думка: що буде з донею, як його не стане. Стало страшно не за себе, а за майбутнє дитини. Треба щось робити… Потрібно самому шукати вихід, звернутися подумки до своїх витоків, до Сходу, до йоги – щось та допоможе!
В першу чергу Єнхо врятувала віра, а згодом в магазини завезли і рис. Олені ж першій і повідомили про те продавщиці та відклали весь мішок для її чоловіка, навіть не виставивши на вітрини.
В їх невеличкому містечку всі люди, як на долоні, а приїжджі – тим паче. Згодом його мешканцям стало відомо про майстерного чоловіка Олени, бо той з молодості навчався ремеслам, що найбільше могли згодитися у житті. Був і будівельником, і меблярем, і ювеліром, і музикантом. Крім основної роботи будівельника брався за будь який підробок, щоб мати живу копійку в хаті.
… Хвіртку відчинила дочка. Єнхо ще з даху помітив, як вона вийшла з автобуса і відволікся від роботи, вітаючись з Лідою. Ім’я при народженні дочці давала дружина, навіть не підозрюючи, що Лідія означає – східна. Вже давно виріс і став гарним фахівцем у стоматології син, але до доньки у батька була більша тяга, більше ніжності і тепла. Був впевнений, що з нею вони розуміють один одного і на відстані, то ж зранку чекав на її приїзд. Лідина допомога йому сьогодні вкрай необхідна. Кликати когось із сусідів не захотів – був впевнений, що приїде дочка і допоможе приймати внизу старі шиферини та підіймати на дах нові. Лідія, пообіцявши батькові швидко переодягнутися і приєднатися до роботи, увійшла на веранду.
- Ти хоч склянку чаю випий з дороги! Встигнемо… – кинув у слід доньці, бо знав, яка вона беручка до праці.
Невдовзі Ліда в пов’язаній на голові хустині вийшла на подвір’я. На неї чекали обов’язки підсобного робітника, але жінка цікавилася всіма подробицями батькової роботи – в житті все згодиться. Час від часу вона відходила на середину двору та спостерігала за діями старого.
Згадала, як в дитинстві стидалася іноді його дивної поведінки. Вийде, бувало, вранці з хати, стане, мов бусол на одну ногу, руки підніме над головою долоня до долоні і дивиться на сонце. У всіх батьки, як батьки, а у неї тато – якийсь дивак. То візьме за руки їх з братиком і веде на луг до річки збирати молоде листя кульбаб та стебла іншого бур’янцю, а потім ріже його в салати. То якісь чудернацькі заготовки робить: квасить редиску в емальованій каструлі, здобривши її часником та різним бадиллям, що сусіди таке на смітник викидають. Та ще й пригощає за столом своїми стравами. Ліді вони здавалися тоді несмачними, але щоб не образити татка, примушувала себе куштувати ту «лободу»… Мала, дурна була. Тепер і сама користується батьковими рецептами, а друзі дивуються: як все смачно у неї виходить. Може час помінявся, і люди не ті – все частіше цікавляться корисною їжею.
- Тату, мама каже ти похрестився. А чого це тепер надумав віру змінити?
- Так собі вирішив. Якщо вже прийняв мене цей край люб’язно такого, як є, то хочу бути впевненим, що і земля прийме. Та ще, щоб не блукати в іншому житті в пошуках нашої мами, коли час настане. На тому світі теж поруч з нею хочу бути. Ще обвінчатися думаю…
Ліді перехопило горло від вдячності та любові до батька, вона не зразу й знайшлася, що на те сказати. Для неї батьки були взірцем щасливого подружжя, прикладом для наслідування.
- Як мене вже не буде, то ви ж з братом не ображайте маму, – попрохав якось недавно Лідію.
- Чим же тату, ми її можемо образити? Мама, для нас, як і ти – найдорожче, що є у житті. І любимо ми з братом її не менше за тебе.
Ліда була здивована таким проханням батька, але не образилася. Тато любив маму, мабуть, як ніхто в світі. І одяг, і прикраси вибирав для неї найкращі, турбувався про її здоров’я, але іноді зізнавався, що жалкує, що в цьому містечку пустили вони своє коріння і діти не бачать тієї краси, в якій виріс він сам. Була мрія перебратися ближче до моря, до гір, в Крим чи на Кубань, та так і не сталося. Олена звикла до батьківського краю, з тої ж причини і з Далекого Сходу виїхали. Дуже сумувала за матір’ю і море її зовсім не вабило.
- Тату, перепочинь трохи. Злізай з даху – маю щось важливе сказати.
Єнхо поволі спустився драбиною на землю і сів на лавку під яблунею. Лідія притиснулась до нього, взяла батькову руку у свої долоні.
- Ти тільки не хвилюйся. Я, здається, знайшла твою сестру… Тобто її сина, але вона теж жива-здорова. Відгукнулися на мій запит в інтернеті.
Чоловік скочив з лавки на ноги, обійняв за голову дочку і якось дивно застогнав. Цілував Лідину хустку і не відпускав її з обіймів. Заспокоївшись, витер мокре від сліз обличчя.
- Доню, це найкраще, що ти могла для мене зробити! Бо я думав, що з цим своїм гріхом вже й піду з життя земного. Як вона там живе, чим я можу допомогти?
- Я дізналася, що посилки принаймні, в Північну Корею вже приймають. Спитала брата, в чому є потреба, то вже дещо й підкупила, щоб надіслати.
- Де б це взяти ще й сил, щоб поїхати хоч перед смертю на батьківщину? Як не добре було мені в нашій хаті поруч з мамою та вами діточками, але мрія всього життя – хоч краєчком ока ще раз побачити рідних та своє село так і не здійснилася.
- Таточку, – розчулилася і Ліда, – якщо вистачає ще сил на дах забратися, то й знайдеш, щоб і на батьківщину полетіти.
Старий Єнхо важко зітхнув, помовчав, потім заперечив:
- Туди може й долетів би, але чи вистачить здоров’я назад повернутися? Відчуваю, що ні… А я повинен вже з цього дому випливти в ріку вічності на своєму човнику.
… Через кілька місяців Єнхо зліг. Все нагадував Лідії, щоб не ображали матір, бо захистити її буде нікому. Бідкався, що не встиг побудувати дочці дачний будинок, на який вона придбала вже всі матеріали. А в останню зустріч з нею якось загадково усміхнувся і пообіцяв:
- Ми з тобою побудуємо його разом… Перевези з майстерні мої інструменти до себе на дачу. Я звик своїми працювати.
Його «перший Бог» учитель Будда, його перша віра нагадували Єнхо, що життя не закінчується, а переходить до нової форми існування і що переселення душі в інше тіло дасть змогу в потрібну мить бути поруч з коханою донечкою.
Ліда збудувала будинок своїми руками, хоч ніколи раніше цим не займалася. Поруч з собою завжди відчувала присутність батька, сприймала його підказки та вказівки, радилася з ним, як краще зробити те чи інше. А з недавніх пір все частіше почала відчувати потребу перебратися зі свого північного міста кудись ближче до гір та до моря.
16.12.2015
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=629206
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 16.12.2015
автор: Галина_Литовченко