Щозими падає білий-білий сніг. Він падає лише взимку. Я люблю зиму, бо взимку усі діти радіють снігу, граючись в сніжки, ліплячи снігових баб і сміючись під час веселих, активних ігор. Вже рік, як я спостерігаю за дітьми лише через вікно своєї кімнати в якомусь невідомому мені будинку. Я взагалі люблю будь-яку пору року, бо я люблю цілий рік: і весну, і осінь, і літо, і зиму. Я люблю рік, два, три... Я життя люблю. Дуже-дуже сильно. Напевне, я ніколи не зможу його відпустити, віддати якійсь тітці під іменем Смерть. Швидше за все, вона не забере у мене моє життя, бо я боротимусь за нього до останнього.
Я зараз лежу в ліжку, в якомусь біло-сірому будинку, де є багато, дуже багато кімнат. Тут усі дорослі ходять в білих халатах і шапках, а діти - у піжамах. Я не знаю, як називається це місце, мені не кажуть, де я і навіщо я тут, але мені казали, що ще залишилось зовсім недовго, що мене скоро випишуть і я тут лише тимчасово. Цікаво, а навіщо мене виписувати? Що це означає - випишуть? Я зовсім нічого не розумію, але головне, що ще зовсім недовго. Але є одна річ, яка турбує мене: щомиті у мене можуть початися якісь жахливі болі і я одразу втрачаю свідомість. Я навіть не знаю звідки ці болі беруться. Вони просто нестерпні. Коли я прокидаюсь, то я вже знову в цьому ліжку, яке мені жахливо набридло, а до руки підключена якась голка - з неї щось крапає. Воно, наче йде по мені. Що ж вони зі мною роблять? Що їм від мене потрібно? Можливо, вони хочуть забрати моє життя?! Ні, не віддам! Це моє життя, лише моє і я ні з ким не поділюся ним! Благаю, не забирайте його, воно для мене надто дороге! Прийшла якась тітка. Вона принесла ще якусь голку і якусь посудину. В ту посудину вона почала набирати щось. Потім вона забрала ту першу голку з моєї руки і сказала мені повернутись на живіт. Але для чого мені знімають штанці від піжами? Ай! Боляче ж! Що ви там робите?! Навіщо?! Заберіть це!
- Заберіть це, прошу! Мені боляче, тітко! Заберіть це!
- Все, все, все! Заспокойся! Це лише маленький укольчик, він кусає, як комарчик. Він не нашкодить тобі, не бійся! Лише піде на користь.
- Хто Ви?
- Я Оксана Романівна, твоя медсестра і доглядальниця.
- А що таке укол?
- Це такий метод лікування. Ти зараз трошки хвора і нам потрібно тебе вилікувати, розумієш? Ми лише хочемо тобі допомогти.
- Хто це - ми?
- Я і твій лікар, пан Збігнєв-Януш Мстиславович - знаменитий польський професор, доктор наук.
- А чим я хвора?
- Я не можу тобі цього сказати і ти все одно не зрозумієш, бо ще маленька.
- Я не маленька!
- А чому тоді уколів боїшся?
- Я не боюсь, просто вони болючі.
- Знаю, моя маленька пташко! Пробач, що доводиться так жорстоко тебе лікувати, але іншого виходу немає. Інакше ми тобі не зможемо допомогти, розумієш?
- Розумію. А ви точно хочете мені допомогти? Ви ж не покличете тітку Смерть і вона не забере моє життя?
- Звісно, ми лише хочемо допомогти. Що ти таке кажеш? Хто тобі це сказав, Вікусенько? Ми не знаємо тітки Смерті і вона не приходить за такими маленькими дівчатками, як ти!
- Якщо ви не знаєте тітки Смерті, то як ви знаєте, що вона за такими, як я, не приходить?
- Бо знаємо. Усі це знають. Як мені не віриш, то спитай у пана Януша Мстиславовича. А я мушу йти, бо ще є інші дітки, які потребують допомоги.
- Тітко Оксано!
- Що таке, Вікусе?
- А коли прийдуть мої батьки? Я скучила.
- Завтра вранці.
- А завтра скоро буде?
- Скоро, дитино моя, дуже скоро!
- А що означає - виписати?
- Це означає, що когось випускають з лікарні.
- А що таке лікарня?
- Це будиночок, де ти знаходишся з багатьма іншими дітками.
- Це дуже сумний і поганий будиночок. Але Ви хороша. І щира. Ви не брешете мені, правда ж?
- Звісно, дитино моя! Що ти?! Хіба я можу тобі брехати? Я кажу тобі лише правду.
- А коли мене випишуть звідси?
- Як видужаєш - так одразу.
- А коли я видужаю?
- Не знаю, Вікусенько. Напевне, скоро. Але ти краще у пана Януша запитайся, бо ж він тут лікар і йому краще знати.
- Добре. Дякую Вам, тітко Оксано. Ви добра. Сподіваюсь, що Януш Мстиславович теж такий самий добрий.
- Він дуже добрий, Вікусе. Ти навіть собі не уявляєш, наскільки сильно він добрий. Ну, все. Бувай, малеча! Завтра побачимось. Якщо що - клич або натискай на оцю кнопочку, добре? Як тільки почуєш, що тебе щось турбує, то одразу клич на допомогу і я прийду.
- І Ви знову підключите до мене цю пляшку з голками?
- Якщо доведеться, то так.
- І зробите укол?
- Якщо у цьому буде потреба і якщо так скаже пан Януш, то так.
- Але це все так боляче. Як же Януш Мстиславович може бути доброю людиною, якщо він дозволяє мені і усім іншим дітям робити боляче? Як же він може бути добрим, коли він сам каже, щоб нам всім робили уколи і підключали оці голки до рук? До речі, а що вони означають - ці голки з пляшками? Що це таке, тітко Оксано?
- Це крапельниці.
- Хм! Крапельниці... Напевне, вони так називаються через те, що там щось крапає. Я кожен раз слідкую за тим, як крапають ці краплі і чекаю, коли ж нарешті впаде остання, щоб від мене якнайшвидше від'єднали ці голки і залишили мене в спокої. Пробачте, що затримую Вас. Вам вже пора йти. Бувайте, тітко Оксано!
- Бувай, Вікусе! Солодких снів!
- Дякую! І Вам, тітко Оксано!
- Дякую! Та у мене немає часу спати.
- Ви що - вампір?!
- Ні, що ти?! Просто потрібно допомагати іншим діточкам, а їх, окрім тебе, ще багато. Дуже багато, на жаль...
- А чому, на жаль?
- Бо усі вони хворі. Я дуже хочу, щоб вони якнайшвидше видужали.
- А я?
- Що ти?
- Ви хочете, щоб я якнайшвидше видужала?
- Звісно, малечо! Авжеж, хочу! Але, це вже, як Бог дасть.
- А хто такий Бог? Якийсь лікар?
- Бог - це і лікар, і суддя, і батько наш спільний. Це наш Творець. Ти що, не знаєш, хто такий Бог?
- Ні. Точніше, тепер буду знати. А Ви бачили колись Бога?
- Ні, не бачила. А ти?
- Теж ні. А якщо Ви його не бачили, то як Ви знаєте, хто Він?
- Це усі знають, не тільки я.
- Дивно. Усі так багато знають, лише я не знаю нічого.
- Тепер знатимеш! Пробач, Вікусе, але тобі пора вже спати, а мені пора вже йти до інших діток.
- Добре. Дякую, за розмову! До побачення, тітко Оксано!
- Бувай, моя маленька! І не забувай, якщо що - то клич і на кнопочку натискай, добре?
- Ага, звісно. Я не забуду. Бувайте!
Тітка Оксана поцілувала мене у чоло, забрала ті всі пляшки і посудини з голками та пішла, вийшовши з моєї холодної і сумної кімнати, яка вже дуже сильно мені набридла. Я дуже сильно хочу якнайшвидше видужати, щоб мене виписали звідси і я змогла бігати по вулиці так, як інші дітки і радіти зимовому снігу, так само, як і вони. Швидше б вже настав момент виписки... Боже, якщо Ти чуєш мене, то прошу Тебе: Ти ж тут, наче головний лікар, то випиши мене, будь ласка! Я дуже хочу додому і на вулицю, я більше не хочу тут бути, я вже тут так довго, скільки себе пам'ятаю. Будь ласка, прошу!
Чогось мені дуже закортіло спати. Напевне, потрібно засинати. Ну, що ж, солодких снів Тобі, Боже! І тобі, Дуся! Дуся - це мій маленький ведмедик. Він тут лежить зі мною, але він схоже не хворий, бо йому не ставлять крапельниці і не роблять уколів. Навіть цих круглих і гірких цукерок не дають, яких у мене ціла купа. Ех, щастить же Дусі моїй! Ще б мені так! А ще краще було б, якби я і Дуся нарешті повернулись додому і спали разом в моєму зручному ліжечку. Я давно там не спала і зовсім його не пам'ятаю, але я впевнена, що воно набагато зручніше, аніж це, бо воно вдома. Вдома завжди все краще, аніж в гостях чи в лікарні, чи ще десь. Швидше б вже туди повернутись... Сподіваюсь, що я таки справді скоро туди повернусь. І Дуся теж повернеться разом зі мною. Правда, Дусе? Дуся каже, що це правда. Кому-кому, а Дусі я точно вірю більше за всіх. Якщо вона так каже, то значить так і буде! Дім, мій милий дім, де ж ти?...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=628440
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 13.12.2015
автор: Іванна Западенська