З плином часу

З  роками,  з  плином  часу,  поступово  і  непомітно  для  самих  себе  люди  перестають  бути  цікавими.  Якось  повільно  вони  перетворюються  на  сірих,  звичайних,  нічим  не  примітних  середнячків,  миттєво  втрачаючи  здатність  подобатися  й  зацікавлювати  інших,  а,  найстрашніше,  навіть  самих  себе.  Особливо  ця  нездарність  бути  цікавим  проявляється  після  тридцяти  років,  коли  люди  змінюються  настільки  сильно,  що  інколи  їх  навіть  важко  упізнати.  І  зміни  ці,  передовсім,  стосуються  внутрішніх,  ніж  зовнішніх  рис.  Хоча  і  зовні  деякі  ще  зовсім  нещодавно  підтягнуті,  міцні,  усміхнені  й  молоді  мени  тепер  нагадують  якихось  підстаркуватих  вайлуватих  мутантів,  що  за  останніх  два-три  роки  остаточно  втратили  колишню  здатність  відчувати  всесвіт  кожною  клітиною  свого  тіла.
Але  найнебезпечніші  перетворення  сталися  глибоко  всередині  кожного  з  них.  У  душі.  Це  очевидно  навіть  по  посмішці,  яку  їм  тепер  доводиться  трохи  не  вичавлювати  з  себе  щоразу,  коли  потрібно  посміхатися.  Саме  так  –  потрібно.  Бо  тепер  проста  посмішка  –  то  нечувана  розкіш,  зайве  витрачання  душевної  енергії,  атавізм  з  тих  химерних  і  напівзабутих  часів,  які  звалися  юністю.  
Похилі  й  вичахлі,  зі  згорбленими  під  тягарем  щоденних  проблем  плечима,  або  товсті  і  розбухлі  від  щоденного  удоволення  невблаганних  тілесних  потреб.  Спиті  й  опущені  нижче  рівня  первісної  людини,  з  незнищенною  і  обов’язковою  аурою  смердючого  мужицького  звиродніння,  або,  навпаки,  неприродно  виструнчені  й  назавжди  закляклі  у  штучному  пафосі  розуміння  своєї  барсетної  значущості.  Остаточно  розпущені  й  безповоротно  нахабні  у  встановленні  своїх  нових  цінностей,  які  руйнують  все  довкола,  або  занадто  тихі  і  підозріло  сумирні,  з  очима  загнаної  у  кут  напівживої  істоти.  Жорстоко-цинічні  й  ворожі  до  всього  нового  і  незрозумілого,  з  неодмінним  злісним  кепкуванням  над  усім  і  усіма,  або  розгублені  й  ніби  зачакловані  невідомим  чарівником,  що  дав  команду  нічого  не  розуміти.  Вічно  стривожені  й  роздратовані  усім  без  винятку,  злі  й  недобрі,  або  закінчені  пофігісти  з  навічно  закарбованим  в  очах  питанням:  „навіщо  все  це?”.  Похмурі  й  безрадісні,  впевнені  у  тому,  що  вже  нічого  доброго  і  світлого  у  них,  та  й  у  всіх  інших  ніколи  не  буде,  або  виклично  безшабашні  та  безвідповідальні,  принципово  ненадійні  та  несерйозні,  які  можуть  підставити  у  будь-який  момент.  Впевнені  у  своїй  зарозумілій  правоті  самопроголошені  гуру,  які  направо  і  наліво  повчають  і  настановляють  на  „правильний  шлях”  всіх  довкола,  або  давно  і  безнадійно  заблукалі  у  своїх  незліченних  комплексах  і  проблемах  приречені  невдахи,  для  яких  кожен  день  обертається  справжньою  мукою.  Задавлені  злими  жінками  і  роботою  в’язні  чотирикутної  безкольорової  реальності,  або  закоренілі  безбатченки  і  знавіснілі  блюзніри,  для  яких  давно  не  існує  нічого  святого  і  дорогого.  Всі  вони  є  поряд  з  вами,  лише  озирніться  довкола,  і  подивіться  в  очі  самотнім  перехожим.  Бачите?
Після  тридцяти  всі  вони  або  товсті  і  задоволені  життям,  або  розбиті  і  принижені  ним  же.  Але  і  тим  й  іншим  нічого  вже  більше  не  треба,  все  у  них  позаду  (ну,  себто,  бурхлива  нерозумна  юність,  безглузді  вчинки,  безхмарні  та  безтурботні  днини,  суцільне  валяння  дурня,  якісь  смішні  тепер  і  наївні  сподівання  та  мрії,  дурні  протести  і  боріння,  нестримні  емоції  та  вогненні  почуття,  безбашена  круговерть  подій  та  вже  незрозумілі  зараз  прості  радощі  буття).  

Мрії?  
Хто  сказав?  Які  мрії  і  навіщо?  Кому  це  потрібно?  Ні,  нам  цього  зовсім  не  треба,  бо  ми  не  можемо  собі  це  дозволити  –  мріяти.  Це  можуть  оті,  як  їх  –  „митці,  художники,  йопт”.  Чи  божевільні.  Бо  мріяти  шкідливо  для  здоров’я,  життя,  і  взагалі  –  ця  справа  небезпечна  та  ненадійна.  А  нам  треба  жити  далі,  і  бути  зажди  товстими  і  задоволеними,  або  розбитими  і  приниженими.          
 
Роман  «Хроніки  міських  божевільних»

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=627509
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 10.12.2015
автор: Валентин Терлецький