Коли нікуди ще не їду,
але давно уже пора,
тоді і згадую сусіду,
її, – [i]ні пуху, ні пера.[/i]
Усюди є якась халупа
і юна доля не сліпа.
Коли одна, – [i]мандрапапупа,[/i]
а дві, тоді, – [i]мандрапапа.[/i]
Це означало, – [i]будь, козаче[/i].
І досі доля береже.
Але і досі серце плаче.
Ми не побачимось уже.
І на дорогу мати скаже, –
нехай усе лихе мине
і не зурочить око враже...
І рятувало це мене.
Ніхто за мною не скучає,
не умирає – ясна річ.
Позаду татове, – [i]чекаю[/i],
а попереду вічна ніч.
А поки рано ще до втечі,
то обираю ту з доріг,
якою і раніше міг
іти за обрії – у вечір,
де зеленавий оберіг
освітлює жіночі плечі.
Указує на цю дорогу
ще вище зоряна блакить –
зеніту неповторна мить
і сьоме небо до порога.
І смужка раннього, дворога,
у надвечір'ї мерехтить.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=624312
Рубрика: Лірика
дата надходження 27.11.2015
автор: I.Teрен