Ще прибирає осінь самобранку
і роздає останню благодать.
Із рукава її аж до світанку
у білий вирій лебеді летять.
Іще знімає вишиту хустину,
зачісує кучерики руді,
і завдає багети і холстину
з палітрою на плечики худі.
Малює гаю посивілі брови,
і ягоди, і польову ясу,
зорю на сході, сонце вечорове...
І запинає у фату тернову
хмариннями розпущену косу.
Бо люди-робінгуди ще воюють
і гинуть донкіхоти у бою
за волю і за націю свою,
не вірячи, що їх уже не буде
у цьому божевільному краю.
І юне перелітне покоління –
досвітні неокрилені птахи́ –
байдуже од огуди і нудьги,
курликає у небеса осінні
свої жалі і немічні страхи́.
І одинока пам'ять залишає
усе ще не закінчені бої
і на сторожі сотні і рої...
І не одна надія відлітає
ключами мрій із вирію до раю –
у танучі за обрієм краї.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=623929
Рубрика: Пейзажна лірика
дата надходження 25.11.2015
автор: I.Teрен