1
Вийде мати з хати,
На куточку
І стане на поріг
Вона вже давно
Виглядає
Сина дочку
З далеких доріг!
Дивиться на сонце
І тихо питає
Сама себе:
«де мої діти блукають?»
Як їх доля?
По шляху виде.
Думи сльози викликали
З очей…
Вонаж не витирає
Ніч чекає
Чекає день
А діток немає.
Хочаб внучат
Хоче побачить,
Перед тим як
Ляже в гріб
Вона біля них
Не заплаче!
Дасть їм
Молоко і хліб.
Боже,за що?
Мені доводиться так
В самоті помирати
Чи ж діти?
Забули шлях
До матері
В хату.
о боже милий!
Напевно і не згадають
Вони свою мати
Чужі люди закопають
Нікому буде
Могилу доглядати.
Так і сталось
Як вона казала
Не приїхав ніхто!
Чужі люди ховали
Землею засипали
І сліз не було
В очах
Ні в одного.
2
А за нею ж
Мала б ридати
Ціла україна
Їй гімн співати
Сонцем називати –
Падати на коліна.
Але не було цього
Бо буде Україна
Так, як мати
Стояти на колінах
Не буде кому
Руки подати.
А потім і помре
Забута світом
Людьми
Своїм народом
Благаю діти
Встаньмо ми
Нададімо їй
Допомогу!
Поки ще не пізно,
Поки ще є
В серцях
В людей.
Кожен може,
Вложити своє
В її шлях
В її
Розквіту
День!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=622769
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 21.11.2015
автор: lypnec