1942 рік, Хорол. Окупація міста. Німці вирішили розстріляти єврейські родини, підло збрехавши перед цим, що вивозять їх у Німеччину. « Беріть із собою тільки золото…»
Навчальний заклад – Хорольський міжрегіональний центр доглядає за пам’ятником, який височіє на могилі 500 страчених тоді євреїв. А Людмила Григорівна Башкатова врятувала і виховала, як рідних, двох дітей із єврейської родини, яких устигла вихопити із колони, приречених на смерть.
«ДРУГА МАТИ»
Башкатовій Людмилі Григорівні присвячується.
Війна...Хай буде проклята вона.
Учора німці стратили євреїв.
Вели мов звірів. І ішла вона…
Моя сусідка, подружка повз двері.
А я стояла й плакала. Свята…
Я знала, що розлука ця навіки.
Вбивали тих, хто розп’яли Христа.
За цю легенду мстять їм вже два віки.
Рахіль для мене шила кофточки,
Я помагала їй дітей глядіти.
Жили в добрі, мов в мами дві дочки,
А зараз німці хочуть її вбити.
Стояли бранці… Йшли, немов у рай.
У чому ж вони винні? Та ні в чому!
Наказ фашиста: «Очі не ховай!
Дивись! Наука буде вам в усьому!»
А як їх обдурили, Боже мій!..
Сказали так: «Беріть лиш срібло, злато,
Ми вас в нове життя везем, в Едем,
В Германії в вас буде нова хата» .
Й вони повірили…
« Рахіль,- кажу. -Забудь!
Поїдь сама, спочатку облаштуйся,
А діти хай у мене поживуть.
Не об’їдять, про це ти не турбуйся.
Бо хто з на ж, як,.. дорога ця важка,
Й не звісно, коли станете на ноги.
Віддай дітей, - вважай, що я сестра,
Я не ображу зроду їх, їй – Богу».
Вона казала : «Мати я, чи хто?
Ну, як, скажи, покинути дитину?
А німці- найкультурніший народ.
Вони не збрешуть…»
- «А якщо загинеш?..»
Дітей я в неї вирвала із рук:
«Іди сама, бо хто зна що ще буде!»
Й вона пішла до ще не знаних мук,
В нове життя, як обіцяли люди.
А потім вони вийшли за Хорол,..
Сімсот євреїв… Гарні,… сановиті.
Та шлях едемський той короткий був:
Вони померли швидко – батьки й діти.
Наказ фашиста : «Золото знімай.
Воно вам не потрібне. Буде горе!»
Й короткий окрик: «Юдів убивай!»
А по-німецькому – вогонь відкрити – «FOYER!»
Лиш двійко їх лишилися мені…
Сестри моєї названої діти.
Можливо і не ситно прожили,
Давала як своїм їм їсти й пити.
І доки не закінчилась війна,
Й з Хоролу вигнали фашистську ту навалу,
Я на могилу їх не повела,
Бо карооких їх впізнали б зразу.
Але фашисти, все ж шукали їх.
І добре, що сусіди не сказали:
«Башкатової діти, всі її!»
Я цілувала ноги, що збрехали.
Шукали їх, питали знов мене:
«То твої діти? Очі карі й сині…»
- Мої усі – біляві, наче я ,
Смагляві ж в чоловіковій родині…
В зеленку личка вимазала й лоб,
Сказала: «Тиф, ми в хаті помираєм…»
Не сунулись, боялися хвороб:
«Якщо твої, виховуй їх, як знаєш».
Я трьох своїх, і двох дітей Рахіль,
Ростила, щоб спиналися на ноги.
Вони мої! А в серці дикий біль:
Невже ж не видно з неба цього Богу?.
Я їм кажу: «Загинули батьки…
Та ви свойого роду не цурайтесь.
Вони з небес, мов янголи святі
Зірками дивляться - у небо посміхайтесь…
Ось тут могила… Спокій… Обеліск.
Остання їх домівка,.. тиха хата.
Ви ж - мої діти, милі й дорогі,
Хоч я і названа, та рідна ваша мати..».
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=620836
Рубрика: Воєнна лірика
дата надходження 13.11.2015
автор: Oxana Levina